David et al. v. Michael Lane et al.: Discrimination against White Prisoners While in Protective Custody

Plaintiffs-appellants (plaintiffs), four white inmates at Illinois’ Pontiac Correctional Center (Pontiac), instituted this class action on behalf of themselves and all other present and future white inmates housed in the maximum security units of Pontiac.

On March 16, 1985, plaintiffs filed a motion for a preliminary injunction to compel defendants-appellees, Illinois Department of Corrections and Pontiac Correctional Center administrators, (collectively administration), to adhere to and enforce Illinois Department of Corrections (IDOC) regulations prohibiting gang activities at Pontiac.

Plaintiffs alleged that the administration’s failure to enforce those IDOC regulations violated their 14th Amendment right to equal protection and certain federal regulations.

After implementing a limited protective order for the safety of the inmates who were scheduled to testify, the court heard evidence on the motion for a preliminary injunction.

In a thorough opinion, the district court denied plaintiffs’ motion for a preliminary injunction finding that plaintiffs had failed to show a reasonable likelihood of success on the merits of their 14th Amendment claim and their federal regulatory claim.

Specifically, the court found that plaintiffs had failed to present evidence that the administration’s policies were intentionally discriminatory or that a nexus existed between the administration’s allegedly discriminatory policies and the federally funded program.

Because we agree with the district court’s assessment that the appellants are not reasonably likely to succeed on the merits of their claims and because we find no error in the court’s conduct of the hearing, we affirm.

Although we do not intend to reiterate the district court’s lengthy factual findings, a brief exposition of the facts is necessary.

Pontiac Correctional Center, located in Pontiac, Illinois, is one of four maximum security facilities in Illinois. On the average, Pontiac houses 2000 inmates. At the time the district court made its findings, there were approximately 1800 inmates in Pontiac’s general population and 260 inmates in the Pontiac protective custody unit.

The protective custody unit is designed “to ensure the safety of inmates determined to be vulnerable to attack and intimidation.” Inmates in the protective custody unit are separated from the galleries housing all other Pontiac inmates, collectively referred to as the “general population.” Generally, an inmate in protective custody is entitled to most of the privileges to which an inmate in the general population is entitled although an inmate in protective custody is usually confined more hours per day, has less opportunity to obtain certain prison jobs, and receives privileges at different times than the general population. All these measures are necessary for the inmate’s own protection.

An inmate may request a transfer to protective custody but is usually somewhat reluctant to do so because of the stigma attached to such a request.

For example, an inmate seeking protective custody may often be branded as a “stoolie“, “wimp” or homosexual by the general population.

Although a request for protective custody is immediately honored by the prison administration, that request is subject to an initial evaluation and reevaluation every 30 days thereafter. If an inmate is not able to justify his initial or any subsequent request for protective custody, he is returned to the general population.

Only 12 % of the total inmate population at Pontiac is white, yet 40 % of the total white inmate population is in protective custody while only 9 % of the total black population and 13% of the hispanic population are in protective custody. The inordinately  high number of white inmates in protective custody is directly related to the predominately black gang-activity at Pontiac.

At the hearing on the motion for a preliminary injunction, it was estimated that anywhere from 75% to 99.5% of the total inmate population at Pontiac are gang members.

Although the district court found that the number was probably closer to 75%, defendant-appellee, Michael Lane, the director of the Illinois Department of Corrections, testified that about 90% of all Pontiac inmates are gang members or are gang-affiliated.

A portion of the inmates entering Pontiac, who are not gang members, ultimately “choose” to affiliate or, in the vernacular, “ride” with or “aid and assist” a gang. Inmates, who ride with gangs are offered protection by the gang but must pay for that protection literally and figuratively by performing any number of deeds, ranging from carrying weapons to performing a “hit” for gang members.

Virtually all gangs are black or hispanic.

White inmates do not normally become members of the black or hispanic gangs but may only “ride” the non-white gangs.

All inmates, who are not gang members, are “strongly urged” and, more often than not, physically coerced to affiliate with a gang.

Although a number of both black and white inmates refused to affiliate with a gang, “very few white inmates in general population were not gang affiliated.”

That is to say, the white inmates, who decline to accept an invitation to become gang-affiliated, normally may be found in the Pontiac protective custody unit.

Gang activity, including extortion, possession of contraband, intimidation, and physical and sexual abuse, is expressly prohibited by Pontiac prison rules.

Further, the administration, as a matter of departmental policy, does not officially recognize the existence of various prison gangs. The fact is, however, that the existence of those gangs is a reality with which the administration is confronted daily. In an attempt to realistically deal with gang-related problems, prison officials discipline gang “activity” but do not discipline non-violent displays of gang “membership.”

However, these non-violent exhibitions of gang membership create an environment in which the gangs flourish and as a consequence, an environment in which prohibited gang activities can and do take place with alarming intensity and frequency. It is not an overstatement that the gang “situation in Illinois prisons” has reached “the crisis stage.”

Plaintiffs filed a motion for a preliminary injunction to enjoin the administration’s failure to enforce the rules against gang activities in Pontiac.

Plaintiffs argued the administration predominantly favored black and hispanic gang members by adopting a policy of least resistance to gang activity.

Thus, plaintiffs say that the administration purposefully and intentionally discriminated against white inmates, who generally were not gang members, in violation of plaintiffs’ 14th Amendment right to equal protection.

Additionally, plaintiffs claim that the administration’s discriminatory practices violated 28 C.F.R. Sec. 42.101 et seq., prohibiting discrimination in any program receiving federal funds.

After hearing the evidence in support of the motion for a preliminary injunction, the district court, relying on our decisions in Roland Machinery Co. v. Dresser Industries, Inc., 749 F.2d 380 (7th Cir. 1984) and Lawson Products, Inc. v. Avnet, Inc., 782 F.2d 1429 (7th Cir. 1986), initially outlined the legal requirements to which any motion for a preliminary injunction is subject.

The court found that before a preliminary injunction will issue, the movant must show (1) that he has no adequate remedy at law and that the movant faces irreparable harm if the preliminary injunction is not granted; (2) the movant has some likelihood of success on the merits of his claims; (3) the benefit to the movant of granting the preliminary injunction outweighs any harm the non-movant might suffer and (4) the public interest will not be disserved by the issuance of the injunction.

The district court then noted that if plaintiffs could show, by some evidence, that they had been deprived of a constitutional right they would, as a matter of law, also satisfy the burden of showing irreparable harm.

Thus, the keystone to plaintiffs’ motion for a preliminary injunction was whether plaintiffs might reasonably be expected to succeed on the merits of the claim that the administration deprived them of their 14th Amendment right to equal protection.

To prevail on their 14th Amendment claim, the district court ruled that plaintiffs were required to show that the administration’s actions not only had a disparate impact on them as a class, but that those actions were purposefully undertaken.

Based on the evidence adduced at the hearing on plaintiffs’ motion, the district court found that plaintiffs had failed in both regards.

First, plaintiffs failed to make a “threshold showing that there is an invidious classification as they have claimed.”

The court based this finding on the fact that plaintiffs presented no evidence of the treatment received by black or white inmates who, though not gang members, continued to live in general population.

Nor did the plaintiffs show that all white inmates in protective custody were there because of pressure to become gang members.

Finally, plaintiffs failed to present evidence that black inmates in protective custody were not forced into protective custody by gang members.

In short, while the white inmates, who testified that they had been forced into protective custody, were credible, no evidence by other inmates, black or white, was offered and the court simply could not find that only one group – namely white non-gang member inmates in protective custody – were in protective custody because of gang activity.

Second, the court found that even if defendants’ actions resulted in an invidious classification of inmates, there was no evidence that defendants acted with the intent to discriminate.

In so holding, the district court rejected plaintiffs’ argument that a 14th Amendment equal protection claim can be based on something less than purposeful discrimination.

Plaintiffs argued that the administration had several alternative means of dealing with gang-related activities.

According to plaintiffs, the administration chose an alternative in reckless disregard of the impact that alternative would have on white non-gang member inmates.

Because the impact on white inmates was clearly foreseeable, the administration must have intended the impact and therefore must have been discriminatorily motivated.

The administration, on the other hand, argued that an intent to discriminate cannot be inferred from the decision to adopt a certain policy despite the fact that the resulting racially disparate impact might have been foreseeable. Without conceding that reckless disregard is the appropriate standard, the administration also argued that they made their policy decisions in good faith.

After reviewing evidence presented by the parties’ expert witnesses, the court concluded that there had been egregious lapses in Pontiac’s security measures and in the administration’s exercise of judgment.

However, the court held that the decision to implement a policy which curtailed only gang “activity“, as opposed to gang “membership,” was not made in intentional disregard of the impact that decision would have on white inmates.

Although the district court did not view non-violent displays of gang membership at Pontiac “with the same measure of tolerance that the Department of Corrections evinces,” the court concluded that the administration’s chosen policy of limiting overt gang activity was probably the best option available to the administration. Thus, plaintiffs’ equal protection claim was substantially without merit.

Then, based on Personnel Administrator of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. 256, 99 S. Ct. 2282, 60 L. Ed. 2d 870 (1979), the district court held that a policy’s disproportionate impact on a suspect class (assuming a class existed) coupled with evidence of the foreseeability of that impact is not sufficient to prove discriminatory intent where the policy selected is a legitimate one.

Relying on Feeny, the district court said: «… Discriminatory purpose requires that … defendants’ course of action was undertaken in part ‘because of’ and not merely ‘in spite of’ its adverse effects on white inmates. However, where those adverse effects are inevitable or compellingly foreseeable, there is a strong inference that they were intended…. But ‘the inference simply fails to ripen into proof’ where the impact is an unavoidable consequence of a legitimate policy».

The district court ruled that the administration’s policy, relating to gang activity at Pontiac, was a legitimate one.

The court found that although plaintiffs’ expert would not have selected the particular policy implemented by the Pontiac administration, even plaintiffs’ expert agreed that the chosen policy was legitimate and, as the court found, adopted in good faith to control violent gang behavior.

As a final matter, the district court also found that given the legitimacy of the defendants’ policy and the crisis state of the gang situation at the Illinois prison, the plaintiffs’ equal protection claim lacked merit because the state had a compelling interest in implementing and ensuring the viability of its present policies.

Based on all these factors, the district court concluded there was only a «remote possibility, not a reasonable likelihood, that plaintiffs could succeed in their equal protection claim».

The district court next ruled that there was only a slight possibility that plaintiffs’ federal regulatory claim would succeed since plaintiffs failed to submit any evidence of a nexus between the administration’s allegedly discriminatory actions and the program under which Pontiac received federal funds.

Having found that there was little likelihood plaintiffs could prevail on the merits of their claims, the court very briefly addressed the balance of equities in issuing a preliminary injunction, finding that the state’s compelling interest in controlling gangs would be hindered if an injunction were issued.

The court also ruled that the issuance of a preliminary injunction would disservice the public.

On appeal, plaintiffs contend the administration’s reckless disregard of their well-being in adopting certain policies, is tantamount to intentional discriminatory behavior. Plaintiffs claim that they need not show a nexus between the administration’s actions and the federal funds received by Pontiac in order to prevail on their federal regulatory claim. Plaintiffs also appeal from a limited protective order entered by the district court which allegedly hampered their ability to present their case.

Plaintiffs argue that they presented evidence that the administration’s policy of suppressing only gang “violence” and not gang “membership” in effect, created a class of white non-gang members which was forced into protective custody.

This class, they allege, was based on race and was therefore a suspect class as a matter of law.

Plaintiffs maintain that the district court erred in requiring them to show that black non-gang members, in or out of protective custody, were excluded from the effect of the administration’s policy or that white non-gang members in protective custody were all in protective custody because of the administration’s policies.

Additionally, plaintiffs contend they proved that the administration was discriminatorily motivated in selecting a policy of tacit acceptance, by establishing that it did not select the least segregative policy from a number of alternative policies. In other words, plaintiffs argue intent may be inferred where the disparate consequences of the policy were obvious to the administration from the start.

Plaintiffs acknowledge the Feeny decision and the district court’s finding that the administration’s method of dealing with the gang problem at Pontiac was legitimate.

However, plaintiffs argue that although the administration’s express policy may have been legitimate, the policy actually implemented was not legitimate and therefore was not subject to the Feeny limitations.

Put another way, plaintiffs contend that proof of the obviously discriminatory consequences of selecting a specific policy is sufficient to prove discriminatory intent where the policy in question is not legitimate.

Before addressing plaintiffs’ substantive arguments, we briefly examine our standard for reviewing an order granting or denying a preliminary injunction.

We recently held that our review of a district court’s decision to grant or deny a preliminary injunction is subject to the abuse of discretion standard (Lawson Products, Inc. v. Avnet, Inc., 782 F.2d 1429 (7th Cir. 1986)).

Acknowledging that the abuse of discretion standard of review cannot be defined precisely in the preliminary injunction context, we held that the ultimate balancing of equities by the district court must be accorded great deference.

Nevertheless, a judge making both factual findings and drawing legal conclusions in determining whether to grant or deny a preliminary injunction, may abuse his discretion in any of three ways: (1) he may apply incorrect substantive law or an incorrect preliminary injunction standard; (2) he may rest his decision to grant or deny a preliminary injunction on a clearly erroneous finding of fact that is material to the decision to grant or deny the injunction; or (3) he may apply an acceptable preliminary injunction standard in a manner that results in an abuse of discretion.

Thus, as we said in Lawson: «When a court of appeals considers a preliminary injunction order, the factual determinations are reviewed under a clearly erroneous standard and the necessary legal conclusions are given de novo review» (Lawson Products, Inc. v. Avnet, 782 F.2d at 1437).

Still, although we may be called upon to review certain of the district court’s factual findings or legal determinations on appeal, that does not “obfuscate the fact that the standard of review of the grant or denial of a preliminary injunction is the deferential ‘abuse of discretion’ standard.”

In this instance, plaintiffs contend the district court abused its discretion by incorrectly applying substantive law to the facts. Plaintiffs also argue the court erred by imposing an incorrect preliminary injunction standard by requiring them to prove that all the members of the allegedly invidious class were in that class as a result of defendants’ policies and not merely by happenstance.

We need not decide whether the administration’s policies actually create a “suspect class” (although clearly the percentage of white inmates in protective custody is disproportionately large in comparison to the total number of white inmates in the general population) since plaintiffs’ equal protection claim fails for another reason.

Even if the administration’s policies have a disparate impact on a suspect class, plaintiffs failed to show that the administration harboured a discriminatory motive in implementing those policies.

… The “Equal Protection Clause has long been limited to instances of purposeful or invidious discrimination rather than erroneous or even arbitrary administration of state powers….” (Briscoe v. Kusper, 435 F.2d 1046, 1052 (7th Cir. 1970)).

A plaintiff “must demonstrate intentional or purposeful discrimination” to show an equal protection violation (Bloomenthal v. Lavelle, 614 F.2d 1139, 1141 (7th Cir. 1980)) (per curiam).

«’Discriminatory purpose’ however, implies more than intent as volition or intent as awareness of consequences» (Personnel Administrator of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. 256, 279, 99 S. Ct. 2282, 2296, 60 L. Ed. 2d 870 (1979)).

It implies that the decisionmaker singled out a particular group for disparate treatment and selected his course of action at least in part for the purpose of causing its adverse effects on an identifiable group.

Plaintiffs presented no evidence that defendants selected a policy of limiting gang activity and permitting gang membership because of the effect it would have on the allegedly suspect class, in this case the white inmates who were forced into protective custody.

Therefore, even though certain IDOC regulations and policies, though facially neutral, may effect certain groups unevenly, such an uneven effect will not give rise to constitutional concern unless the policy is an obvious pretext for discrimination against the suspect class (Cf. Yick Wo v. Hopkins, 118 U.S. 356, 6 S. Ct. 1064, 30 L. Ed. 220 (1886)).

… As was made clear in Washington v. Davis, 426 U.S. 229, 96 S. Ct. 2040, 48 L. Ed. 2d 597 and Arlington Heights v. Metropolitan Housing Dev. Corp., 429 U.S. 252, 97 S. Ct. 555, 50 L. Ed. 2d 450, even if a neutral law has a disproportionately adverse effect upon a racial minority, it is unconstitutional under the Equal Protection Clause only if that impact can be traced to a discriminatory purpose.

Nevertheless, a disparate “impact itself would signal that the real classification made by the law is not neutral” if no neutral explanation for the disparate impact can be offered (Personnel Adm’r. of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. at 275, 99 S. Ct. at 2294).

Here, much like in Feeny, the prison administration offered a neutral explanation for the disparate impact its policy had on white inmates.

Like the state statute in Feeny, which drew distinctions between veterans and non-veterans but had a disparate impact on women because so few women were veterans, the administration’s gang-related policies, which draw a distinction between gang membership and gang activity, have a disparate impact on white inmates because a large majority of those inmates are not gang members.

Given that there is a neutral explanation for the disparate impact of the administration’s policies, plaintiffs have failed to show that the administration’s policies are a pretext for preferring black and hispanic inmates over white inmates.

As the Supreme Court stated: «Just as there are cases in which impact alone can unmask invidious classification», cf. Yick Wo v. Hopkins, 118 U.S. 356, 6 S. Ct. 1064, 30 L. Ed. 220 (1886), there are others, in which – notwithstanding the impact – the legitimate noninvidious purposes of a law cannot be missed».

Therefore, as in Feeny, “the dispositive question” in this instance is whether the plaintiffs have shown that a racially-based “discriminatory purpose has at least in some part shaped” the Pontiac administration’s gang activity policy.

The fact that the administration may have been aware that its policy would have a greater effect on white non-gang member inmates is not enough.

Arguably, the administration’s decision to implement a policy, which does not prohibit gang membership, might be expected to benefit gangs to the extent that the gangs’ continued existence is assured. It might also be expected that the administration’s decision would adversely affect non-gang members who are largely white.

On the other hand, there is no evidence that the administration intended to harm white non-gang members, though such harm might have been an “inevitable concomitant of the chosen scheme.” (Feeny, 442 U.S. at 278, 99 S. Ct. at 2295).

In short, the foreseeability of the adverse consequences of the administration’s chosen policy is not sufficient to prove that the administration intentionally sought to harm white non-gang member inmates.

Nothing in this record would indicate that any policy, having a preferential effect on gang member inmates at Pontiac, was adopted or devised with the collateral goal of discriminating against white inmates.

Plaintiffs argue the more stringent Feeny burden of proving discriminatory intent should be applied only where the challenged policy is a legitimate one.

Plaintiffs rely on footnote 25 in the Feeny opinion in which the Court said: «This is not to say that the inevitability or foreseeability of consequences of a neutral rule has no bearing upon the existence of discriminatory intent».

Certainly, when the adverse consequences of a law upon an identifiable group are as inevitable as the gender-based consequences, a strong inference that the adverse effects were desired can reasonably be drawn. But in this inquiry – made as it is under the Constitution – an inference is a working tool, not a synonym for proof.

When, as here, the impact is essentially an unavoidable consequence of a legislative policy that has in itself always been deemed to be legitimate, and when, as here, the statutory history and all of the available evidence affirmatively demonstrate the opposite, the inference simply fails to ripen into proof.

Plaintiffs’ position is that any prison policy which permits the continued existence of gangs is not legitimate. The very fact that gangs exist permits those gangs to flourish and wreak havoc on the system.

The district court, after hearing testimony from the expert witnesses, concluded that a number of alternatives for handling the gang problem at Pontiac existed and that the policy chosen by the administration was one of these alternatives. Although there was conflicting testimony on whether the chosen policy was the best one available, there was no evidence that the policy was not legitimate. Thus, the perceived distinction between Feeny and this case is non-existent.

Plaintiffs also argue that even if the chosen policy for dealing with the gang problem at Pontiac was legitimate on its face, that policy was not implemented.

Plaintiffs contend the administration may have adopted a legitimate policy but then implemented it in a haphazard fashion or not at all.

In contravention to its own policy, the administration permitted certain activities to occur and to remain unpunished.

Thus, the “actual” policy put into effect by the administration was not legitimate and no direct evidence of discriminatory intent, as required by Feeny, is necessary.

Once again however, the district court expressly found that the administration adhered to its policy and enforced it more times than not.

Recognizing that there were a number of serious security breaches and “lapses” in the administration’s judgment concerning the extent of recognition given to the gangs, the district court nevertheless correctly found that even serious violations of the underlying policy did not render the policy itself illegitimate.

To the extent the district court’s legal conclusions concerning the applicability of Feeny depend on its evidentiary determination that the administration’s policy is a legitimate one, we must defer to the district court’s ruling.

Any debate about whether plaintiffs are required to make some showing that the administration purposefully discriminated against them was resolved when the district court found that the administration’s chosen policy for dealing with gang activity at Pontiac was legitimate.

As we have already said, where a policy is legitimate its disparate impact on a group is not sufficient to sustain an equal protection claim. The district court heard the testimony of expert witnesses and concluded that the administration had indeed chosen a viable and recognized means of dealing with the gang problem.

As we said in SEC v. Suter, 732 F.2d 1294, 1300 (7th Cir. 1984), «on review findings of fact shall not be set aside unless clearly erroneous, and due regard shall be given to the opportunity of the trial court to judge of the credibility of witnesses».

We hold therefore that the district court correctly applied Feeny to the facts in this case.

We affirm the court’s finding that plaintiffs’ equal protection claim will not succeed on its merits in the complete absence of any evidence that the administration intentionally discriminated against white inmates at Pontiac when it implemented its gang activity policies.

Likewise, we agree with the district court that plaintiffs are not likely to succeed on the merits of their Title VI claim.

In their complaint, plaintiffs alleged that the administration violated 28 CFR 42.104, a federal regulation prohibiting discrimination in any program receiving federal funds. Plaintiffs contended, and the administration did not dispute, that Pontiac received federal funds from the National Institute of Corrections (NIC).

According to plaintiffs, the Pontiac administration used those funds to run Pontiac in a discriminatory fashion by allowing black and hispanic gang member inmates to victimize white inmates.

Plaintiffs further allege that each of the named inmates suffered monetary damages, although it is not clear from the complaint whether plaintiffs allege that those damages are the direct result of a violation of the federal regulations. 

The administration responded by arguing that plaintiffs failed to present any evidence of a nexus between the federal funds received by Pontiac and its allegedly discriminatory actions.

The district court indicated that it might be assumed that the funds received by Pontiac, used for population forecasting and developing a unified classification system for incoming prisoners, would ultimately inure to the benefit of the Pontiac inmates because funds received and used in forecasting could have some impact on the administration’s protective custody policies.

However, the district court found that regardless of the reasonableness of such inferences, plaintiffs had failed to present any evidence on which the court could base those inferences.

In other words, the district court found that plaintiffs failed to establish any connection between the use of the federal funds and defendants’ allegedly discriminatory practices.

Plaintiffs assert that the case law should not be read to require them to prove a nexus between the funds received by Pontiac and the administration’s allegedly discriminatory actions in order to prevail on their claim based on federal regulations.

It is clear that plaintiffs may maintain a private cause of action to enforce the regulations promulgated under Title VI of the Civil Rights Act (Cannon v. University of Chicago, 441 U.S. 677, 99 S. Ct. 1946, 60 L. Ed. 2d 560 (1979)).

Moreover, plaintiffs need not show intentional discriminatory conduct to prevail on a claim brought under these administrative regulations. Evidence of a discriminatory effect is sufficient (Guardians Association v. Civil Service Commission of the City of New York, 463 U.S. 582, 103 S. Ct. 3221, 77 L. Ed. 2d 866 (1983); 28 CFR 42.104(b) (vii) (2)).

However, there is some dispute whether evidence of a nexus between the program receiving federal funds and the defendants’ actions is necessary.

The provision upon which plaintiffs’ regulatory claim is based is 28 CFR 42.104 which, in its relevant part, states: (a) General No person in the United States shall on the ground of race, … be denied the benefit of, or be otherwise subjected to discrimination under any program to which this subpart applies.

A “program” is defined in 28 CFR 42.102(d) as: any program, project or activity for the provision of services … or other benefits to individuals….

More importantly for plaintiffs’ purposes, 28 CFR 42.104(d) states: The disposition, services … or benefits provided under a program receiving Federal financial assistance shall be deemed to include any portion of any program or function or activity which … is directly or indirectly improved, enhanced, enlarged or benefited by such Federal financial assistance.

Applying these provisions to this case, plaintiffs contend the federal funds received from the NIC, though intended for prison forecasting models, benefit the entire prison system. Therefore, all programs so benefited, including protective custody rules, are subject to federal regulation. Since some of the prison’s gang activities rules purportedly have a discriminatory effect on white inmates, plaintiffs argue those rules violate 28 CFR 42.104 and must be enjoined.

As the district court correctly found, however, plaintiffs’ broad assumption that the entire Pontiac prison system is benefited by receipt of NIC funds, is not supportable absent proof of such a benefit.

In Grove City College v. Bell, 465 U.S. 555, 104 S. Ct. 1211, 79 L. Ed. 2d 516 (1984), the Supreme Court found that regulations promulgated under Title IX (which was patterned on Title VI) were subject to certain program-specific limitations.

Thus, only a program which actually benefited from the receipt of federal funds administered under Title IX was subject to the Title IX regulations prohibiting discrimination.

In Grove City, the Supreme Court found that while federal student aid, first received by students and then paid to Grove, benefited Grove and, in effect, constituted federal aid to Grove, only the college’s financial aid program – the program actually affected by the student loans – was subject to federal regulation.

The entire college did not become subject to Title IX regulations merely because one program was benefited by federally funded student aid. In this instance, the district court, relying on Grove City, found that the entire Pontiac prison system was not subject to Title VI regulations merely because Pontiac received funds earmarked for one specific program – the population forecasting and prisoner classification program – absent evidence that those funds somehow affected or benefited other Pontiac programs.

On appeal, plaintiffs contend Grove City is inapplicable to this case because unlike the plaintiffs in Grove City, they seek only injunctive relief and do not seek termination of federal funding.

Both Title IX and Title VI contain parallel limiting provisions which state: Compliance with any requirement adopted pursuant to [20 USC 1681(a) (Title IX) or 42 USC 2000(d) (Title VI)] may be effected (1) by the termination of or refusal to grant or to continue assistance under such program or activity to any recipient as to whom there has been an express finding on record … but such termination or refusal shall be limited to the particular political entity or part thereof, or other recipient as to whom such a finding has been made and, shall be limited in effect to the particular program, or part thereof, in which such non-compliance has been found, or (2) by any other means authorized by law.

Plaintiffs contend that in Grove City, the plaintiffs sought termination of funding as described in subparagraph (1) above. The present suit, on the other hand, is based on a request for injunctive relief, which must be brought under subparagraph (2). Since only subparagraph (1) contains the program-specific limitations, plaintiffs argue they need not show a nexus between the federal funds and the administration’s policies in order to obtain an injunction.

We now hold that the type of remedy sought is not relevant to the issue of whether the regulations promulgated under Title VI should be applied in a program-specific manner. We think plaintiffs’ construction of the federal regulations, which is based on a distinction in remedies, makes no sense.

If, for example, an institution receives federal funds for two programs but only one is discriminatorily administered and a plaintiff seeks to enjoin such discriminatory behavior, injunctive relief would have to be applied to both programs under plaintiffs’ view of the regulations, since injunctive relief is not program-specific.

The Supreme Court, in Grove City, has held that if an institution receives federal funds which only affects certain of its other non-funded programs, only those non-funded programs so benefited or otherwise affected are subject to regulation.

Thus, Grove City applies whether the remedy requested for a violation of a Title VI regulation is termination of funding or injunctive relief.

While it is possible that the federal funds received by Pontiac and earmarked for the forecasting models may directly benefit or relate to the implementation of gang regulations and protective custody procedures, plaintiffs presented no evidence of such a connection. In the absence of such evidence, the conclusion that funds earmarked for prisoner classification and population forecasting will indirectly benefit the entire Pontiac system, may be reached only by “ignoring Title (VI’s) program-specific language.” We therefore hold that the district court correctly found that plaintiffs’ regulatory claim also has little likelihood of success on the merits.

As a final matter, plaintiffs contend that the district court hampered their ability to present evidence at the preliminary injunction hearing because the court granted only a limited protective order.

During the course of the hearing in district court, plaintiffs requested that the courtroom be completely closed and that no testimony “be released or published without prior court approval” in order to encourage two white inmates to testify about incidents of homosexual rape by gang members.

Plaintiffs had earlier sought a protective order limiting the number of guards in the courtroom and a directive that those guards and defendants’ personnel be prohibited from repeating the testimony of inmate witnesses. In addition, plaintiffs also requested that the record be sealed and that inmates witnesses’ names not be used in the record on appeal.

The district judge, recognizing that he was faced with difficult choices regarding public and media access to the courtroom and prior restraint of media coverage, balanced open access to courtrooms and First Amendment rights with the danger of retaliation against inmate witnesses. The court apparently found there was insufficient reason to compel either media restrictions  or closure of the courtroom to the public.

We cannot say that the district judge erred in denying plaintiffs’ request to place restrictions on media coverage and access to the civil proceedings (see, Press-Enterprise Co. v. Superior Court of Cal., 478 U.S. 1, 106 S. Ct. 2735, 2743, 92 L. Ed. 2d 1 (1986)).

Moreover, problems of constitutional dimension relating to prior restraint or restrictions on access to the courtroom could have been avoided without sacrificing the desired anonymity of the witnesses. For example, plaintiffs could have, but did not, request that the court order counsel to refrain from asking inmate witnesses to identify themselves in open court.

Although the district court granted plaintiffs’ request to limit the number of prison guards in the courtroom and to order those guards and defendants’ personnel to refrain from discussing testimony, the district judge denied plaintiffs’ request to seal the record of inmate testimony.

Given that the parameters of denying access to the transcript of a witness’ testimony is a matter which remains unclear in both criminal and civil proceedings.

The district court also denied plaintiffs’ request to delete each inmates’ name and to instead use a letter designation in the record on appeal.

 It is in this area that the district court could have provided some additional protection to the testifying inmates, particularly with regard to the substitution of letters for inmate names in the hearing transcript.

On balance, under the circumstances of this case, we believe that the minimal protections provided the witnesses did not prejudice the plaintiffs’ presentation of their case.

Without severely implicating First Amendment rights or the public’s right to access to the court, the district court could have provided greater protection to the plaintiffs’ witnesses.

The district court’s failure to enter a more comprehensive protective order does not require a new trial.

Even considering the proffered testimony of the plaintiffs’ two witnesses, who refused to appear because of the lack of protection, the plaintiffs still failed to demonstrate a likelihood of success on the merits on both their Fourteenth Amendment claim and their federal regulatory claim. In the future, district courts should be sensitive to the obvious dangers faced by witnesses called to testify in cases such as this.

In holding, as we do today, that plaintiffs are not entitled to a preliminary injunction under either the Equal Protection Clause or Title VI federal regulations, we in no way condone either gang activity or membership at Pontiac or any other penal institution. We share the district court’s sense of outrage that the necessity of recognizing gang membership has led to a crisis situation at Pontiac. We understand that the administration must presently, out of practical consideration, allow prisoners to affiliate with gangs.

We do not, however, believe that the control exerted by gangs, as a result of gang membership, should be enhanced by the administration’s failure to prevent incidents of physical harm or by the fact that the administration feels threatened enough to discuss certain policy decisions with gang leadership. Such lapses of both security and judgment should not be tolerated.

Prisoners should never be permitted to freely roam Pontiac, administer beatings to other prisoners, or “aid” the administration in ferreting out wrongdoers.

Moreover, we, unlike the Pontiac administration, do not believe displaying gang insignia on walls or letting inmates control prison job assignments, (to name just a few gang activities) need be permitted.

At this time it is apparently impossible to prohibit gang affiliation – but we believe that the extreme manifestations of such affiliations should be prohibited and such prohibitions enforced.

We are aware that under the present state of the law relating to prisoner’s civil rights, the administration’s ability to impose more stringent disciplinary measures may be hampered.

The administration faces two unpleasant choices. It may either impose more severe restrictions and face the uncertainty of lawsuits for civil rights and constitutional violations; or, it may tacitly accept some of the gang-related problems, picking and choosing when to impose restrictions.

Although the former option may expose the administration to uncertain results, the latter option unfortunately, as we have seen, causes the administration to lose control quickly thus, endangering the lives and safety of inmates. We strongly urge the administration to take firmer control and to seek to ultimately eliminate gang affiliation by such reasonable methods as it may develop.

For the reasons stated, the district court’s protective order and order denying the plaintiffs’ motion for a preliminary injunction are affirmed.

David K., et al., Plaintiffs-appellants, v. Michael Lane, Director, Illinois Department of Corrections,et al., Defendants-appellees, 839 F.2d 1265 (7th Cir. 1988). US Court of Appeals for the Seventh Circuit – 839 F.2d 1265 (7th Cir. 1988). Argued Sept. 14, 1987. Decided Feb. 19, 1988

******************************************************************************************

David et al. v. Michael Lane et al.: дискримінація білих ув’язнених під час перебування під захистом

Позивачі-апелянти (позивачі), четверо білих ув’язнених Понтіакського виправного центру штату Іллінойс (Pontiac), подали цей колективний позов від свого імені та від імені всіх інших нинішніх і майбутніх білих ув’язнених, які перебувають у відділеннях суворого режиму Pontiac.

16 березня 1985 року позивачі подали клопотання про попередню судову заборону, щоб змусити відповідачів, Департамент виконання покарань штату Іллінойс та адміністрацію виправного центру Pontiac (адміністрація), дотримуватися та виконувати правила Департаменту виконання покарань штату Іллінойс (IDOC), що забороняють діяльність банд у в’язниці Pontiac.

Позивачі стверджували, що невиконання адміністрацією цих правил Департаменту порушує їхнє право на рівний захист, передбачене 14-ю поправкою до Конституції, а також деякі федеральні закони.

Після виконання обмеженого захисного припису для безпеки ув’язнених, які мали давати свідчення, суд заслухав докази щодо клопотання про попередню судову заборону.

Окружний суд відхилив клопотання позивачів про попередню судову заборону, встановивши, що позивачі не змогли довести обґрунтовану ймовірність успіху по суті свого позову за 14-ю поправкою та позову щодо федерального регулювання.

Зокрема, суд встановив, що позивачі не надали доказів того, що політика адміністрації є навмисно дискримінаційною або що існує зв’язок між нібито дискримінаційною політикою адміністрації та програмою, що фінансується з федерального бюджету.

Оскільки ми погоджуємося з оцінкою окружного суду, що апелянти не мають достатніх шансів на успіх по суті своїх вимог, і оскільки ми не бачимо жодних помилок у проведенні судового засідання, ми підтверджуємо свою позицію.

Хоча ми не маємо наміру повторювати розлогі фактичні висновки окружного суду, ми вважаємо за необхідне коротко викласти факти.

Понтіакський виправний центр, розташований у Pontiac, штат Іллінойс, є однією з чотирьох установ суворого режиму в штаті Іллінойс. В середньому у Pontiac утримується 2000 ув’язнених. На момент, коли окружний суд зробив свої висновки, у Pontiac налічувалося приблизно 1800 ув’язнених серед загального населення та 260 ув’язнених у відділенні захисного тримання.

Підрозділ захисного утримання призначений «для убезпечення ув’язнених, які вважаються вразливими до нападів і залякування». Ув’язнені, які перебувають у захисному блоці, відокремлені від приміщень, де утримуються всі інші ув’язнені Pontiac, які разом називаються «загальним населенням». Як правило, ув’язнений, який перебуває під захистом, має право на більшість привілеїв, на які має право ув’язнений із загального контингенту, хоча ув’язнений, який перебуває під захистом, зазвичай перебуває в ізоляції більше годин на добу, має менше можливостей отримати певну роботу у в’язниці та отримує привілеї в інший час, ніж загальний контингент. Усі ці заходи є необхідними для власного захисту ув’язненого.

Ув’язнений може подати запит на переведення до захисного режиму, але зазвичай робить це неохоче через стигматизацію, пов’язану з таким запитом.

Наприклад, ув’язнений, який просить про захист, часто може бути затаврований населенням як «стукач», «слабак» або гомосексуаліст.

Хоча адміністрація в’язниці негайно задовольняє прохання про захисне ув’язнення, воно підлягає первинній оцінці та повторній оцінці кожні 30 днів після цього. Якщо ув’язнений не може обґрунтувати своє первинне або будь-яке наступне прохання про взяття під варту, його повертають до загального контингенту.

Лише 12% від загальної кількості ув’язнених у Pontiac становлять білі, проте 40% від загальної кількості білих ув’язнених перебувають під захистом, тоді як лише 9% від загальної кількості чорношкірих і 13% іспаномовних ув’язнених перебувають під захисним ув’язненням. Надзвичайно велика кількість білих ув’язнених, які перебувають під захистом, безпосередньо пов’язана з тим, що у Pontiac діють переважно чорношкірі банди.

На слуханні клопотання про попередню судову заборону було підраховано, що від 75% до 99,5% від загальної кількості ув’язнених у Pontiac є членами банд.

Хоча окружний суд визнав, що ця цифра, ймовірно, ближча до 75%, відповідач-апелянт, Майкл Лейн, директор Департаменту виконання покарань штату Іллінойс, засвідчив, що близько 90% всіх ув’язнених Pontiac є членами банд або такими, що пов’язані з бандами.

Частина ув’язнених, які потрапляють до Pontiac, але не є членами банд, врешті-решт «обирають» приєднатися до банди або, в просторіччі, «їздять» з бандою чи «допомагають та сприяють» банді.

Ув’язнені, які співпрацюють з бандами, отримують від них захист, але повинні платити за цей захист у прямому та переносному сенсі, виконуючи різні дії, починаючи від носіння зброї та закінчуючи виконанням «замовлень» для членів банди.

Практично всі банди є чорношкірими або латиноамериканськими.

Білі ув’язнені зазвичай не стають членами чорних або іспаномовних банд, а можуть лише «їздити» з небілими бандами.

Усіх ув’язнених, які не є членами банд, «наполегливо переконують» і, найчастіше, фізично примушують приєднатися до банди.

Хоча деякі як чорношкірі, так і білі ув’язнені відмовлялися вступати до банди, «дуже мало білих ув’язнених у загальній масі ув’язнених не були пов’язані з бандою».

Тобто, білих ув’язнених, які відмовляються прийняти запрошення вступити до банди, зазвичай можна знайти у відділенні захисту в установі Pontiac.

Діяльність банд, включаючи вимагання, зберігання контрабанди, залякування, фізичне та сексуальне насильство, прямо заборонена правилами установи Pontiac.

Крім того, адміністрація, згідно з відомчою політикою, офіційно не визнає існування різних в’язничних банд.

Однак факт полягає в тому, що існування в’язничних банд є реальністю, з якою адміністрація стикається щодня. Намагаючись реалістично вирішувати проблеми, пов’язані з бандами, персонал в’язниці реагує на «діяльність» банд, але не реагує на ненасильницькі прояви «членства» у банді.

Однак ці ненасильницькі демонстрації приналежності до банди створюють середовище, в якому банди процвітають, і, як наслідок, середовище, в якому заборонена бандитська діяльність може відбуватися і відбувається з тривожною інтенсивністю і частотою.

Не буде перебільшенням сказати, що бандитська «ситуація у в’язницях штату Іллінойс» досягла «кризової стадії».

Позивачі подали клопотання про попередню судову заборону, щоб унеможливити невиконання адміністрацією правил протидії бандам у Pontiac.

Позивачі стверджували, що адміністрація надає перевагу чорношкірим та іспаномовним членам банд, проводячи політику найменшого опору діяльності банд.

Таким чином, позивачі стверджують, що адміністрація цілеспрямовано й навмисно дискримінувала білих ув’язнених, які, як правило, не були членами банд, порушуючи право позивачів на рівний захист за 14-ю поправкою до Конституції.

Крім того, позивачі стверджують, що дискримінаційна практика адміністрації порушила 28 C.F.R., розділ 42.101, що забороняє дискримінацію у будь-якій програмі, яка отримує федеральне фінансування.

Заслухавши докази на підтримку клопотання про попередню судову заборону, окружний суд, спираючись на наші рішення у справах Roland Machinery Co. v. Dresser Industries, Inc. 749 F.2d 380 (7th Cir. 1984) та Lawson Products, Inc. v. Avnet, Inc. 782 F.2d 1429 (7th Cir. 1986), спочатку окреслив правові вимоги, яким має відповідати будь-яке клопотання про попередню судову заборону.

Суд встановив, що перед тим, як ухвалити рішення про попередню судову заборону, позивач повинен довести, що (1) він не має адекватного засобу правового захисту і що йому буде завдано непоправної шкоди, якщо попередня заборона не буде винесена; (2) позивач має певну ймовірність успіху по суті своїх вимог; (3) вигода для позивача від винесення попередньої судової заборони переважає будь-яку шкоду, якої може зазнати особа, яка не є позивачем, і (4) суспільні інтереси не будуть порушені в результаті винесення судової заборони.

Окружний суд також зазначив, що якщо позивачі зможуть довести за допомогою певних доказів, що вони були позбавлені конституційного права, вони, з точки зору права, також виконають обов’язок доведення непоправної шкоди.

Таким чином, наріжним каменем клопотання позивачів про попередню судову заборону було те, чи можна обґрунтовано очікувати, що позивачі зможуть домогтися успіху по суті позову про те, що адміністрація позбавила їх права на рівний захист, передбаченого 14-ю поправкою до Конституції.

Для задоволення позову за 14-ю поправкою окружний суд постановив, що позивачі повинні довести, що дії адміністрації в’язниці не тільки мали неспівмірний вплив на них як на «клас», але й що ці дії були здійснені цілеспрямовано.

На підставі доказів, наданих на слуханні за клопотанням позивачів, окружний суд встановив, що позивачі не змогли довести обидва пункти.

По-перше, позивачі не змогли встановити «поріг, який би свідчив про наявність неправомірної класифікації, як вони стверджували».

Суд обґрунтував цей висновок тим, що позивачі не надали жодних доказів поводження з чорношкірими або білими ув’язненими, які, хоча і не були членами банди, але продовжували жити разом із загальним населенням.

Позивачі також не довели, що всі білі ув’язнені під захистом, опинилися там через тиск, щоб стати членами банди.

Нарешті, позивачі не надали доказів того, що чорношкірі ув’язнені під захистом, не були примушені до цього членами банди.

Коротше кажучи, хоча свідчення білих ув’язнених, які показали, що їх примусово помістили під захист, заслуговували на довіру, жодних свідчень інших ув’язнених, чорних чи білих, не було надано, і суд просто не зміг встановити, що лише одна група – білі ув’язнені, які не є членами банди, які перебували під захистом,  – була поміщена під захист через діяльність банд.

По-друге, суд встановив, що навіть якщо дії відповідачів призвели до неправомірної класифікації ув’язнених, немає жодних доказів того, що відповідачі діяли з наміром дискримінації.

Таким чином, окружний суд відхилив аргумент позивачів про те, що позов про рівний захист за 14-ю поправкою може ґрунтуватися на чомусь меншому, ніж цілеспрямована дискримінація.

Позивачі стверджували, що адміністрація мала кілька альтернативних способів боротьби з діяльністю, пов’язаною з бандами.

Як на думку позивачів, адміністрація обрала один з альтернативних способів, нехтуючи впливом, який цей спосіб міг би мати на білих ув’язнених, які не є членами банд.

Оскільки вплив на білих ув’язнених можна було чітко передбачити, адміністрація повинна була передбачити цей вплив і, отже, повинна була мати дискримінаційну мотивацію.

З іншого боку, адміністрація стверджувала, що намір дискримінації не може випливати з рішення запровадити певну політику, незважаючи на той факт, що результат расово нерівномірного впливу міг бути передбачуваним. Не визнаючи, що грубе ігнорування є відповідним стандартом, адміністрація також стверджувала, що вона приймала свої політичні рішення добросовісно.

Розглянувши докази, надані свідками-експертами сторін, суд дійшов висновку, що в заходах безпеки установи Pontiac та у прийнятті рішень адміністрацією були допущені кричущі прогалини.

Однак суд постановив, що рішення про впровадження політики, яка обмежувала лише діяльність банд, а не членство у бандах, не було ухвалене з умисним ігноруванням впливу, який це рішення мало б на білих ув’язнених.

Хоча окружний суд не розглядав ненасильницькі прояви членства в бандах у Pontiac «з тією ж мірою толерантності, яку демонструє Департамент виконання покарань», суд дійшов висновку, що обрана адміністрацією політика обмеження відкритої діяльності банд була, ймовірно, найкращим варіантом, доступним для адміністрації. Таким чином, вимога позивачів про рівний захист була по суті безпідставною.

Потім, на основі справи Personnel Administrator of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. 256, 99 S. Ct. 2282, 60 L. Ed. 2d 870 (1979), окружний суд постановив, що непропорційний вплив політики на «підозрюваний клас» (за умови, що такий «клас» існує) у поєднанні з доказами передбачуваності такого впливу не є достатнім для доведення дискримінаційного наміру, якщо обрана політика є законною.

Посилаючись на справу Personnel Administrator of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. 256, окружний суд зазначив: «Дискримінаційна мета вимагає, щоб дії відповідачів були здійснені частково «через», а не лише «всупереч» їх негативним наслідкам для білих ув’язнених. Однак, якщо ці несприятливі наслідки є неминучими або переконливо передбачуваними, існує сильний висновок, що вони були навмисними. Але «висновок просто не може перетворитися на доказ», коли вплив є неминучим наслідком легітимної політики».

Окружний суд постановив, що політика адміністрації щодо бандитської діяльності у Pontiac була законною.

Суд встановив, що хоча експерт позивача не обрав конкретну політику, яку проводила адміністрація Pontiac, навіть експерт позивача погодився з тим, що обрана політика була законною і, як встановив суд, була прийнята сумлінно з метою контролю над насильницькою поведінкою банд.

Насамкінець, окружний суд також визнав, що з огляду на законність політики відповідачів та кризовий стан бандитської ситуації у в’язниці штату Іллінойс, позов позивачів про рівний захист не є обґрунтованим, оскільки держава була зацікавлена у впровадженні та забезпеченні життєздатності своєї поточної політики.

Враховуючи всі ці фактори, окружний суд дійшов висновку, що існує лише «віддалена можливість, а не розумна ймовірність того, що позивачі зможуть задовольнити свій позов про захист на рівних умовах».

Далі окружний суд постановив, що існує лише незначна ймовірність того, що позов позивачів щодо федерального регулювання буде задоволений, оскільки позивачі не надали жодних доказів зв’язку між нібито дискримінаційними діями адміністрації та програмою, за якою установа Pontiac отримував федеральні кошти.

Виявивши, що ймовірність того, що позивачі зможуть виграти справу по суті, була невеликою, суд дуже коротко розглянув баланс справедливості при видачі попередньої судової заборони, встановивши, що нагальний інтерес штату в контролі над бандами буде порушено, якщо судову заборону буде видано.

Суд також постановив, що видача попередньої судової заборони не принесе користі суспільству.

В апеляції позивачі стверджують, що бездумне ігнорування адміністрацією їхнього добробуту при запровадженні певної політики рівнозначне навмисній дискримінаційній поведінці. Позивачі стверджують, що їм не потрібно доводити зв’язок між діями адміністрації та федеральними коштами, отриманими Pontiac, для того, щоб задовольнити їхній позов про федеральне регулювання. Позивачі також оскаржують обмежений захисний наказ, винесений окружним судом, який нібито перешкоджав їм представляти свою справу.

Позивачі стверджують, що вони надали докази того, що політика адміністрації, спрямована на придушення лише насильства в бандах, а не членства в них, по суті, створила «клас» білих ув’язнених, які не є членами банд, і які були змушені перебувати під захистом.

Цей клас, як вони стверджують, був заснований на расовій ознаці, а отже, був «підозрілим класом» з точки зору закону.

Позивачі стверджують, що окружний суд помилково вимагав від них довести, що чорношкірі, які не членами банд, які перебувають або не перебувають під захистом, були виключені з-під дії політики адміністрації, або що всі білі, які не є членами банд, які перебувають під захистом, перебувають під захистом через політику адміністрації.

Крім того, позивачі стверджують, що вони довели, що адміністрація була дискримінаційно мотивована у виборі політики мовчазної згоди, встановивши, що вона не обрала найменш сегрегаційну політику з низки альтернативних політик. Іншими словами, позивачі стверджують, що умисел може бути встановлений, якщо неспівмірні наслідки політики були очевидними для адміністрації з самого початку.

Позивачі визнають рішення Feeny, 442 U.S. 256, та висновок окружного суду про те, що метод, яким адміністрація вирішувала проблему банд у Pontiac, був законним.

Однак позивачі стверджують, що хоча політика адміністрації могла бути законною, фактично реалізована політика не була законною і тому не підпадала під обмеження, встановлені у справі Feeny, 442 U.S. 256.

Іншими словами, позивачі стверджують, що докази очевидних дискримінаційних наслідків вибору конкретної політики є достатніми для доведення дискримінаційного наміру, навіть якщо ця політика не є законною.

Перш ніж розглядати аргументи позивачів по суті, ми коротко розглянемо наш стандарт перегляду рішення про попередню заборону або про відмову в ній.

Нещодавно ми постановили, що наш перегляд рішення окружного суду про надання або відмову в наданні попередньої судової заборони підпадає під дію стандарту зловживання дискреційними повноваженнями (Lawson Products, Inc. v. Avnet, Inc., 782 F.2d 1429 (7th Cir. 1986)).

Визнаючи, що стандарт перегляду на предмет зловживання дискреційними повноваженнями не може бути точно визначений у контексті попередньої судової заборони, ми постановили, що остаточному балансу справедливості, встановленому окружним судом, слід надавати велику повагу.

Тим не менш, суддя, який робить як фактичні висновки, так і правові висновки при вирішенні питання про надання або відмову в наданні попередньої судової заборони, може зловживати своїм розсудом у будь-який з трьох способів: (1) він може застосувати неправильне матеріальне право або неправильний стандарт попередньої судової заборони; (2) він може ґрунтувати своє рішення про надання або відмову в наданні попередньої судової заборони на явно помилковому встановленні фактів, які мають істотне значення для рішення про надання або відмову в наданні судової заборони; (3) він може застосувати прийнятний стандарт попередньої судової заборони таким чином, що це призведе до зловживання своїм правом на власний розсуд.

Таким чином, як ми зазначали у справі Lawson: «Коли апеляційний суд розглядає ухвалу про попередню судову заборону, фактичні обставини переглядаються відповідно до явно помилкового стандарту, а необхідні правові висновки переглядаються de novo» (Lawson Products, Inc. v. Avnet, 782 F.2d at 1437).

Проте, хоча нас можуть закликати переглянути певні фактичні висновки або правові висновки окружного суду в апеляційному порядку, це не «приховує той факт, що стандартом перегляду рішення про надання або відмову в наданні попередньої судової заборони є відступний стандарт “зловживання дискреційними повноваженнями”».

У цій справі позивачі стверджують, що окружний суд зловживав своїми дискреційними повноваженнями, неправильно застосувавши норми матеріального права щодо фактів. Позивачі також стверджують, що суд помилився, застосувавши неправильний стандарт попередньої судової заборони, вимагаючи від них довести, що всі члени нібито неправомірного класу опинилися в цьому класі в результаті політики відповідачів, а не просто випадково.

Нам не потрібно вирішувати, чи дійсно політика адміністрації створює «клас підозрюваних » (хоча очевидно, що відсоток білих ув’язнених, які перебувають під захистом, є непропорційно великим порівняно із загальною кількістю білих ув’язнених у загальній кількості населення), оскільки позов позивачів про рівний захист не задовольняється з іншої причини.

Навіть якщо політика адміністрації має неспівмірний вплив на підозрюваний клас, позивачі не змогли довести, що адміністрація переслідувала дискримінаційні мотиви при впровадженні цієї політики.

«Положення про рівний захист вже давно обмежується випадками цілеспрямованої або шкідливої дискримінації, а не помилкового або навіть свавільного здійснення державних повноважень» (Briscoe v. Kusper, 435 F.2d 1046, 1052 (7th Cir. 1970)).

Позивач «повинен продемонструвати навмисну або цілеспрямовану дискримінацію», щоб довести порушення права на рівний захист (Bloomenthal v. Lavelle, 614 F.2d 1139, 1141 (7th Cir. 1980))ю

«”Дискримінаційна мета“, однак, передбачає більше, ніж умисел як волевиявлення або умисел як усвідомлення наслідків» (Personnel Administrator of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. 256, 279, 99 S. Ct. 2282, 2296, 60 L. Ed. 2d 870 (1979)).

Це означає, що особа, яка приймає рішення, виділила певну групу для неоднакового поводження і обрала свій курс дій, принаймні частково, з метою спричинення його негативних наслідків для групи, яку можна ідентифікувати.

Позивачі не надали жодних доказів того, що відповідачі обрали політику обмеження діяльності банд і дозволу на членство в бандах через те, що це матиме вплив на нібито підозрювану групу, в даному випадку білих ув’язнених, які були примусово поміщені під варту.

Таким чином, навіть якщо певні правила та політика IDOC, хоча зовні нейтральні, можуть впливати на певні групи нерівномірно, такий нерівномірний вплив не викличе конституційного занепокоєння, якщо тільки політика не є очевидним приводом для дискримінації підозрюваного класу (Yick Wo v. Hopkins, 118 U.S. 356, 6 S.Ct. 1064, 30 L. Ed. 220 (1886)).

Як було чітко зазначено у справах Вашингтон проти Девіса, 426 U.S. 229, 96 S.Ct. 2040, 48 L. Ed. 2d 597 та Arlington Heights v. Metropolitan Housing Dev. Corp., 429 U.S. 252, 97 S.Ct. 555, 50 L. Ed. 2d 450, навіть якщо нейтральний закон має непропорційно несприятливий вплив на расову меншину, він є неконституційним згідно з положенням про рівний захист, тільки якщо цей вплив можна простежити з дискримінаційною метою.

Тим не менш, неспівмірний «вплив сам по собі сигналізує про те, що реальна класифікація, зроблена законом, не є нейтральною», якщо не може бути запропоновано нейтрального пояснення неспівмірного впливу (Personnel Adm’r. of Massachusetts v. Feeny, 442 U.S. at 275, 99 S.Ct. at 2294).

Тут, як і у справі Feeny, адміністрація в’язниці запропонувала нейтральне пояснення неоднакового впливу своєї політики на білих ув’язнених.

Подібно до закону штату Feeny, який проводив різницю між ветеранами та не-ветеранами, але мав нерівномірний вплив на жінок, оскільки серед ветеранів було дуже мало жінок, політика адміністрації щодо банд, яка проводила різницю між членством у банді та її діяльністю, мала нерівномірний вплив на білих ув’язнених, оскільки переважна більшість цих ув’язнених не є членами банд.

З огляду на те, що існує нейтральне пояснення неоднакового впливу політики адміністрації, позивачі не змогли довести, що політика адміністрації є приводом для надання переваги чорношкірим та іспаномовним ув’язненим перед білими ув’язненими.

Як заявив Верховний Суд: «Подібно до того, як існують випадки, в яких сам по собі вплив може викрити неправомірну класифікацію» (Yick Wo v. Hopkins, 118 U.S. 356, 6 S.Ct. 1064, 30 L. Ed. 220 (1886), є й інші, в яких – незважаючи на вплив – не можна упустити законні неправомірні цілі закону».

Тому, як і у справі Feeny, «диспозитивне питання» в цій справі полягає в тому, чи довели позивачі, що «дискримінаційна мета на расовому ґрунтіхоча б частково визначила» політику адміністрації Pontiac щодо діяльності банд.

Того факту, що адміністрація могла знати, що її політика матиме більший вплив на білих ув’язнених, які не є членами банд, недостатньо.

Можна припустити, що рішення адміністрації запровадити політику, яка не забороняє членство в банді, буде вигідне бандам, оскільки забезпечить їхнє подальше існування. Можна також очікувати, що рішення адміністрації негативно вплине на осіб, які не є членами банд, переважно білих.

З іншого боку, немає жодних доказів того, що адміністрація мала намір завдати шкоди білим не-членам банд, хоча така шкода могла бути «неминучим супутником обраної схеми» (Feeny, 442 U.S. at 278, 99 S. Ct. at 2295).

Коротше кажучи, передбачуваність негативних наслідків обраної адміністрацією політики не є достатнім доказом того, що адміністрація навмисно прагнула завдати шкоди білим ув’язненим, які не є членами банди.

Ніщо в цих записах не вказує на те, що будь-яка політика, що має переважний вплив на ув’язнених-членів банд у Pontiac, була прийнята або розроблена з побічною метою дискримінації білих ув’язнених.

Позивачі стверджують, що більш суворий тягар доведення дискримінаційного наміру за Feeny повинен застосовуватися лише тоді, коли оскаржувана політика є легітимною.

Позивачі посилаються на виноску 25 у рішенні у справі Feeny, в якій Суд зазначає «Це не означає, що неминучість або передбачуваність наслідків нейтрального правила не впливає на наявність дискримінаційного наміру».

Безумовно, коли негативні наслідки закону для певної групи є настільки ж неминучими, як і гендерні наслідки, можна обґрунтовано зробити висновок, що ці негативні наслідки були бажаними. Але в цьому розслідуванні, проведеному відповідно до Конституції, висновок є робочим інструментом, а не синонімом доказу.

Коли, як у цьому випадку, вплив є по суті неминучим наслідком законодавчої політики, яка сама по собі завжди вважалася легітимною, і коли, як у цьому випадку, історія прийняття закону і всі наявні докази переконливо свідчать про протилежне, висновок просто не може перетворитися на доказ.

Позиція позивачів полягає в тому, що будь-яка пенітенціарна політика, яка дозволяє подальше існування банд, не є легітимною. Сам факт існування банд дозволяє їм процвітати і сіяти хаос у системі.

Окружний суд, заслухавши свідчення свідків-експертів, дійшов висновку, що існує низка альтернативних варіантів вирішення проблеми банд у Pontiac, і що політика, обрана адміністрацією, є однією з цих альтернатив. Незважаючи на суперечливі свідчення щодо того, чи була обрана політика найкращою з усіх можливих, не було жодних доказів того, що ця політика не була законною. Таким чином, різниці між справою Feeny та цією справою не існує.

Позивачі також стверджують, що навіть якщо обрана політика вирішення проблеми банд у Pontiac була законною на перший погляд, вона не була реалізована.

Позивачі стверджують, що адміністрація, можливо, прийняла законну політику, але потім впроваджувала її безсистемно або не впроваджувала взагалі.

Всупереч власній політиці, адміністрація дозволила певним діям відбуватися і залишатися безкарними.

Таким чином, «фактична» політика, яку проводила адміністрація, не була легітимною, і прямих доказів дискримінаційних намірів, як того вимагала справа  Feeny, не потрібно.

Однак окружний суд знову чітко встановив, що адміністрація дотримувалася своєї політики і застосовувала її частіше, ніж не дотримувалася.

Визнаючи, що існувала низка серйозних порушень безпеки і «промахів» у судженнях адміністрації щодо ступеня визнання банд, окружний суд, тим не менш, правильно встановив, що навіть серйозні порушення базової політики не роблять саму політику нелегітимною.

Оскільки правові висновки окружного суду щодо застосовності закону Фіні залежать від його доказового визначення того, що політика адміністрації є легітимною, ми повинні посилатися на рішення окружного суду.

Будь-які дебати про те, чи повинні позивачі доводити, що адміністрація цілеспрямовано дискримінувала їх, були вирішені, коли окружний суд встановив, що обрана адміністрацією політика щодо боротьби з бандитизмом у Pontiac була законною.

Як ми вже зазначали, якщо політика є законною, її нерівномірний вплив на групу не є достатнім для обґрунтування позову про рівний захист. Окружний суд заслухав свідчення свідків-експертів і дійшов висновку, що адміністрація дійсно обрала життєздатний і визнаний спосіб вирішення проблеми банд.

Як ми зазначали у справі SEC v. Suter, 732 F.2d 1294, 1300 (7th Cir. 1984), «під час перегляду висновки щодо фактів не можуть бути скасовані, якщо тільки вони не є явно помилковими, і належна увага повинна бути приділена можливості суду першої інстанції оцінити достовірність показань свідків».

Тому ми вважаємо, що окружний суд правильно застосував закон Feeny до фактів у цій справі.

Ми підтверджуємо висновок суду про те, що позов позивачів про рівний захист не буде задоволений по суті за повної відсутності будь-яких доказів того, що адміністрація навмисно дискримінувала білих ув’язнених у Pontiac під час реалізації своєї політики щодо бандитської діяльності.

Ми також погоджуємося з окружним судом, що позивачі навряд чи зможуть домогтися успіху по суті свого позову за Розділом VI.

У своїй скарзі позивачі стверджували, що адміністрація порушила 28 CFR 42.104 –  федеральний нормативний акт, який забороняє дискримінацію в будь-якій програмі, що отримує федеральне фінансування. Позивачі стверджували, і адміністрація не заперечувала, що Pontiac отримував федеральні кошти від Національного інституту виправних установ (NIC).

За словами позивачів, адміністрація Pontiac використовувала ці кошти для дискримінаційного управління в’язницею, дозволяючи чорношкірим і латиноамериканським ув’язненим-членам банд переслідувати білих ув’язнених.

Позивачі також стверджують, що кожен з названих ув’язнених зазнав грошових збитків, хоча зі скарги не зрозуміло, чи стверджують позивачі, що ці збитки є прямим результатом порушення федеральних норм.

У відповідь адміністрація стверджувала, що позивачі не надали жодних доказів зв’язку між федеральними коштами, отриманими Pontiac, і його нібито дискримінаційними діями.

Окружний суд вказав, що можна припустити, що кошти, отримані Pontiac та використані для прогнозування чисельності ув’язнених та розробки єдиної системи класифікації нових ув’язнених, в кінцевому підсумку підуть на користь ув’язнених Pontiac, оскільки кошти, отримані й використані для прогнозування, можуть мати певний вплив на політику адміністрації щодо утримання ув’язнених під захистом.

Однак окружний суд встановив, що, незважаючи на обґрунтованість таких висновків, позивачі не надали жодних доказів, на яких суд міг би ґрунтуватися на цих висновках.

Іншими словами, окружний суд встановив, що позивачі не змогли встановити жодного зв’язку між використанням федеральних коштів і нібито дискримінаційними практиками відповідачів.

Позивачі стверджують, що прецедентне право не повинно тлумачитися як таке, що вимагає від них доведення зв’язку між коштами, отриманими Pontiac, і нібито дискримінаційними діями адміністрації, щоб задовольнити їхній позов на підставі федеральних норм.

Зрозуміло, що позивачі можуть подавати приватні позови для забезпечення виконання положень, прийнятих відповідно до Розділу VI Закону про громадянські права (Cannon v. University of Chicago, 441 U.S. 677, 99 S.Ct. 1946, 60 L. Ed. 2d 560 (1979)).

Більше того, позивачам не потрібно доводити навмисну дискримінаційну поведінку, щоб виграти позов, поданий відповідно до цих адміністративних правил. Достатньо доказів дискримінаційного впливу (Guardians Association v. Civil Service Commission of the City of New York, 463 U.S. 582, 103 S. Ct. 3221, 77 L. Ed. 2d 866 (1983); 28 CFR 42.104(b) (vii) (2)).

Однак є певні розбіжності щодо того, чи потрібні докази зв’язку між програмою, яка отримує федеральні кошти, та діями відповідачів.

Положення, на якому ґрунтується регуляторна вимога позивачів, є 28 CFR 42.104, у відповідній частині якого зазначено: (a) Жодна особа в Сполучених Штатах не може бути позбавлена переваг або іншим чином піддана дискримінації за будь-якою програмою, до якої застосовується цей підрозділ, за ознакою раси, або іншим чином піддана дискримінації.

«Програма» у 28 CFR 42.102(d) визначається як «будь-яка програма, проект або діяльність з надання послуг  або інших пільг фізичним особам».

Більш важливим для цілей позивачів є положення 28 CFR 42.104(d): «Розпорядження, послуги або пільги, що надаються в рамках програми, яка отримує федеральну фінансову допомогу, вважаються такими, що включають будь-яку частину будь-якої програми, функції або діяльності, які прямо чи опосередковано покращуються, посилюються, розширюються або отримують вигоду від такої федеральної фінансової допомоги».

Застосовуючи ці положення до цієї справи, позивачі стверджують, що федеральні кошти, отримані від NIC, хоча і призначені для моделей прогнозування в’язниць, приносять користь усій пенітенціарній системі. Таким чином, всі програми, на які вони спрямовуються, в тому числі і правила захисного ув’язнення, підлягають федеральному регулюванню. Оскільки деякі правила в’язниці щодо діяльності банд нібито мають дискримінаційний вплив на білих ув’язнених, позивачі стверджують, що ці правила порушують 28 CFR 42.104 та повинні бути заборонені.

Однак, як правильно встановив окружний суд, широке припущення позивачів про те, що вся пенітенціарна система Pontiac отримує вигоду від отримання коштів NIC, не є обґрунтованим за відсутності доказів такої вигоди.

У справі Grove City College v. Bell, 465 U.S. 555, 104 S. Ct. 1211, 79 L. Ed. 2d 516 (1984), Верховний Суд встановив, що правила, прийняті відповідно до Розділу IX (який був розроблений за зразком Розділу VI), підлягають певним обмеженням, що стосуються конкретних програм.

Таким чином, лише програма, яка фактично отримувала вигоду від отримання федеральних коштів, що адмініструються згідно з Розділом IX, підпадала під дію положень Розділу IX, що забороняють дискримінацію.

У справі Grove City Верховний Суд постановив, що хоча федеральна студентська допомога, яку спочатку отримували студенти, а потім виплачували Grove, приносила користь Grove та, по суті, була федеральною допомогою Grove, федеральному регулюванню підлягала лише програма фінансової допомоги коледжу – програма, на яку фактично вплинули студентські позики.

Весь коледж не став об’єктом регулювання Розділу IX лише тому, що одна програма отримувала вигоду від федеральної допомоги студентам.

У цьому випадку окружний суд, спираючись на справу Grove, постановив, що вся пенітенціарна система Pontiac не підпадає під дію Розділу VI лише тому, що Pontiac отримав кошти, призначені для однієї конкретної програми – програми прогнозування чисельності населення і класифікації ув’язнених – за відсутності доказів того, що ці кошти якимось чином вплинули на інші програми Pontiac або принесли їм вигоду.

В апеляції позивачі стверджують, що справа Grove не може бути застосована до цієї справи, оскільки, на відміну від позивачів у Grove, вони домагаються лише судової заборони і не вимагають припинення федерального фінансування.

Як Розділ IX, так і Розділ VI містять паралельні обмежувальні положення, в яких зазначено: «Дотримання будь-якої вимоги, прийнятої відповідно до 20 USC 1681(a) (Розділ IX) або 42 USC 2000(d) (Розділ VI)], може бути здійснено (1) шляхом припинення або відмови у наданні або продовженні допомоги в рамках такої програми або діяльності будь-якому одержувачу, щодо якого було зроблено чіткий висновок, зафіксований у документах, але таке припинення або відмова повинні бути обмежені конкретною політичною організацією або її частиною, або іншим реципієнтом, щодо якого було зроблено такий висновок, і повинні бути обмежені конкретною програмою або її частиною, в якій було виявлено таку невідповідність, або (2) будь-якими іншими способами, дозволеними законом».

Позивачі стверджують, що у Grove позивачі домагалися припинення фінансування, як описано в підпункті (1) вище. З іншого боку, цей позов ґрунтується на вимозі про судову заборону, яка має бути подана відповідно до підпункту (2). Оскільки лише підпункт (1) містить обмеження, що стосуються конкретної програми, позивачі стверджують, що їм не потрібно доводити зв’язок між федеральними коштами і політикою адміністрації, щоб отримати судову заборону.

Наразі ми вважаємо, що тип засобу правового захисту не має відношення до питання про те, чи повинні нормативні акти, прийняті відповідно до Розділу VI, застосовуватися у спосіб, характерний для конкретної програми. Ми вважаємо, що конструкція позивачів, яка ґрунтується на відмінності у засобах правового захисту, не має жодного сенсу.

Якщо, наприклад, установа отримує федеральні кошти на дві програми, але лише одна з них є дискримінаційною, і позивач прагне заборонити таку дискримінаційну поведінку, судова заборона повинна бути застосована до обох програм, оскільки, на думку позивачів, судова заборона не залежить від програми.

Верховний Суд у справі Grove постановив, що якщо установа отримує федеральні кошти, які впливають лише на деякі з її інших нефінансованих програм, то регулюванню підлягають лише ті нефінансовані програми, на які поширюються ці кошти або на які вони впливають іншим чином.

Таким чином, у справі Grove вирішується питання про те, чи є засобом правового захисту, який вимагається у зв’язку з порушенням положень Розділу VI, припиненням фінансування або судовою забороною.

Хоча можливо, що федеральні кошти, отримані Pontiac та призначені для моделей прогнозування, можуть безпосередньо сприяти або мати відношення до реалізації положень про банди і процедур захисного ув’язнення, позивачі не надали жодних доказів такого зв’язку. За відсутності таких доказів, висновок про те, що кошти, виділені на класифікацію ув’язнених і прогнозування чисельності населення, опосередковано принесуть користь усій системі Pontiac може бути зроблений лише шляхом «ігнорування специфічних для програми Розділу (VI) формулювань». Тому ми вважаємо, що окружний суд правильно встановив, що регуляторний позов позивачів також має мало шансів на успіх по суті.

Насамкінець, позивачі стверджують, що окружний суд перешкоджав їм надавати докази на попередньому судовому засіданні, оскільки суд виніс лише обмежений захисний припис.

Під час слухання в окружному суді позивачі вимагали, щоб суд був повністю закритим і щоб жодні свідчення «не були оприлюднені або опубліковані без попереднього дозволу суду», щоб спонукати двох білих ув’язнених дати свідчення про випадки гомосексуального зґвалтування членами банди.

Раніше позивачі вимагали захисного наказу, що обмежує кількість охоронців у залі суду, а також заборони охоронцям і персоналу відповідачів повторювати свідчення ув’язнених-свідків. Крім того, позивачі також вимагали, щоб протокол був опечатаний і щоб імена свідків-ув’язнених не використовувалися в протоколі під час апеляції.

Окружний суддя, визнаючи, що він стоїть перед складним вибором щодо доступу громадськості та ЗМІ до зали судового засідання та попереднього обмеження висвітлення подій у ЗМІ, збалансував відкритий доступ до зали судового засідання та права, передбачені Першою поправкою, з небезпекою помсти ув’язненим свідкам. Суд, вочевидь, не знайшов достатніх підстав для обмеження доступу ЗМІ або закриття зали судових засідань для громадськості.

Не можна сказати, що окружний суддя помилився, відмовивши позивачам у задоволенні їхнього клопотання про введення обмежень на висвітлення в ЗМІ та доступ до цивільного процесу (Press-Enterprise Co. v. Superior Court of Cal., 478 U.S. 1, 106 S.Ct. 2735, 2743, 92 L. Ed. 2d 1 (1986)).

Більше того, проблем конституційного виміру, пов’язаних з попередніми запобіжними заходами або обмеженнями доступу до зали судового засідання, можна було б уникнути, не жертвуючи бажаною анонімністю свідків. Наприклад, позивачі могли б попросити суд зобов’язати адвокатів утриматися від прохань до ув’язнених свідків назвати себе у відкритому судовому засіданні, але вони цього не зробили.

Хоча окружний суд задовольнив прохання позивачів обмежити кількість в’язничних охоронців у залі суду і зобов’язати їх та персонал відповідачів утримуватися від обговорення свідчень, окружний суддя відмовив позивачам у проханні опечатати протокол свідчень ув’язнених.

З огляду на те, що параметри відмови в доступі до стенограми показань свідка є питанням, яке залишається незрозумілим як у кримінальному, так і в цивільному судочинстві.

Окружний суд також відмовив позивачам у задоволенні їхнього прохання вилучити ім’я кожного ув’язненого і натомість використовувати літерне позначення в протоколі під час апеляційного розгляду.

Саме в цій сфері окружний суд міг би надати додатковий захист ув’язненим, які давали свідчення, зокрема, щодо заміни літерних позначень імен у протоколі судового засідання.

В цілому, за обставин цієї справи, ми вважаємо, що мінімальний захист, наданий свідкам, не зашкодив представленню позивачами своєї справи.

Не порушуючи суттєво права Першої поправки або права громадськості на доступ до суду, окружний суд міг би забезпечити більший захист свідків позивачів.

Неспроможність окружного суду винести більш комплексний захисний припис не вимагає нового судового розгляду.

Навіть беручи до уваги свідчення двох свідків позивачів, які відмовилися з’явитися через відсутність захисту, позивачі все одно не змогли продемонструвати ймовірність успіху по суті як за позовом на підставі 14-ї поправки, так і за федеральним позовом. У майбутньому окружні суди повинні бути чутливими до очевидних небезпек, з якими стикаються свідки, викликані для надання свідчень у подібних справах.

Вважаючи, як ми це робимо сьогодні, що позивачі не мають права на попередню судову заборону відповідно до Положення про рівний захист або Розділу VI федеральних правил, ми жодним чином не виправдовуємо ані діяльність банд, ані членство в них у Pontiac чи будь-якій іншій установі виконання покарань. Ми поділяємо обурення окружного суду тим, що необхідність визнання членства в банді призвела до кризової ситуації у Pontiac. Ми розуміємо, що адміністрація в даний час з практичних міркувань дозволяє ув’язненим вступати до банд.

Однак ми не вважаємо, що контроль, який здійснюють банди внаслідок членства в них, повинен посилюватися через нездатність адміністрації запобігти випадкам фізичної шкоди або через те, що адміністрація відчуває достатню загрозу, щоб обговорювати певні політичні рішення з лідерами банд. Такі прогалини як у сфері безпеки, так і у сфері розсудливості не повинні допускатися.

Ув’язненим не можна дозволяти вільно пересуватися у Pontiac, бити інших ув’язнених або «допомагати» адміністрації у пошуках порушників.

Більше того, ми, на відміну від адміністрації Pontiac, не вважаємо, що потрібно дозволяти розміщувати на стінах символіку банд або дозволяти ув’язненим контролювати розподіл робіт у в’язниці (і це лише деякі з видів діяльності банд).

На даний момент, очевидно, неможливо заборонити приналежність до банди, але ми вважаємо, що крайні прояви такої приналежності повинні бути заборонені, і такі заборони повинні виконуватися.

Ми усвідомлюємо, що за нинішнього стану законодавства щодо громадянських прав ув’язнених можливість адміністрації застосовувати більш суворі дисциплінарні заходи може бути обмежена.

Перед адміністрацією стоїть два неприємних вибори. Вона може або запровадити більш суворі обмеження і зіткнутися з невизначеністю судових позовів за порушення громадянських прав і конституції, або мовчазно погодитися з деякими проблемами, пов’язаними з бандами, обираючи, коли запроваджувати обмеження.

Хоча перший варіант може наражати адміністрацію на непевні результати, другий варіант, на жаль, як ми бачили, призводить до того, що адміністрація швидко втрачає контроль над ситуацією, ставлячи під загрозу життя і безпеку ув’язнених. Ми наполегливо закликаємо адміністрацію встановити більш жорсткий контроль і прагнути до остаточної ліквідації банд такими розумними методами, які можуть з’явитися в майбутньому.

З викладених причин захисний наказ окружного суду та ухвала про відмову в задоволенні клопотання позивачів про попередню судову заборону залишаються в силі.

David K., et al., Plaintiffs-appellants, v. Michael Lane, Director, Illinois Department of Corrections,et al., Defendants-appellees, 839 F.2d 1265 (7th Cir. 1988). US Court of Appeals for the Seventh Circuit – 839 F.2d 1265 (7th Cir. 1988). Argued Sept. 14, 1987. Decided Feb. 19, 1988