J.G.G., et al. v.  Donald J. Trump, et al.: Removal of Alleged Gang Members Pursuant to the Alien Enemies Act of 1798

In the predawn hours of Saturday, March 15, five Venezuelan noncitizens being held in Texas by the Department of Homeland Security sought emergency relief in this Court. They justifiably feared that, in a matter of hours, they might be removed from the country pursuant not to the Immigration and Nationality Act of 1952, but instead the Alien Enemies Act of 1798, a law last invoked in the wake of Pearl Harbor as the nation was preparing for a world war.

That Act authorizes the President to summarily remove “natives, citizens, denizens, or subjects” of a “hostile nation or government” when there is “declared war” against it or when it has “perpetrated, attempted, or threatened against the territory of the United States” an “invasion or predatory incursion.” The President, Plaintiffs believed, had secretly signed a Proclamation invoking the Act, and, upon its imminent publication, the Government would begin immediately removing them without any hearing to ensure that they fell within its scope.

As expected, later that day the President indeed published a Proclamation announcing that because Tren de Aragua – a violent, transnational criminal organization based in Venezuela – had committed an “invasion” or “predatory incursion” upon the United States, the Government could begin immediately deporting any Venezuelan noncitizens it deemed to be members of Tren de Aragua. Plaintiffs are among those so deemed.

But wait, they protest; the Government was mistaken. Each vehemently denies being a member of Tren de Aragua and thus subject to the Proclamation. Several in fact claim that they fled Venezuela to escape the predations of the group, and they fear grave consequences if deported solely because of the Government’s unchallenged labeling. Plaintiffs therefore sought a Temporary Restraining Order preventing the Government from deporting them or other Venezuelan noncitizens under the Proclamation without a hearing.

To preserve the status quo until Plaintiffs’ claims could be properly adjudicated, the Court issued two Temporary Restraining Orders that together prohibited the Government from relying solely on the Proclamation to remove the named Plaintiffs or any other Venezuelan noncitizens in its custody. Neither Order required the Government to release a single individual from its custody. Neither Order prevented the Government from apprehending anyone pursuant to the just-published Proclamation. And neither Order prevented the Government from deporting anyone – including Plaintiffs – through authorities other than the Proclamation, such as the INA. Indeed, as the President last month designated Tren de Aragua a Foreign Terrorist Organization, members of the gang are already inadmissible to (and thus deportable from) the United States under the INA.

The Government now moves to vacate the TROs, primarily on the ground that there is not a sufficient likelihood that Plaintiffs will succeed on their legal claims. The President’s unprecedented use of the Act outside of the typical wartime context – and Plaintiffs’ various challenges to such use – implicates a host of complicated legal issues, including fundamental and sensitive questions about the often-circumscribed extent of judicial power in matters of foreign policy and national security. Such concerns arise principally in connection with Plaintiffs’ contention that any action taken pursuant to the Proclamation is unlawful because, despite the President’s determination otherwise, Tren de Aragua is not a “foreign nation or government,” and its actions, however heinous, do not amount to an “invasion” or a “predatory incursion.”

The Court need not resolve the thorny question of whether the judiciary has the authority to assess this claim in the first place. That is because Plaintiffs are likely to succeed on another equally fundamental theory: before they may be deported, they are entitled to individualized hearings to determine whether the Act applies to them at all. As the Government itself concedes, the awesome power granted by the Act may be brought to bear only on those who are, in fact, “alien enemies.” And the Supreme Court and this Circuit have long maintained that federal courts are equipped to adjudicate that question when individuals threatened with detention and removal challenge their designation as such. Because the named Plaintiffs dispute that they are members of Tren de Aragua, they may not be deported until a court has been able to decide the merits of their challenge. Nor may any members of the provisionally certified class be removed until they have been given the opportunity to challenge their designations as well. The Motion to Vacate will thus be denied.

I. Background

A. Statutory Background

It is uncontested that the Alien Enemies Act grants the President broad authority to take certain actions against individuals who are alien enemies. The relevant provision provides, in full:

Whenever there is a declared war between the United States and any foreign nation or government, or any invasion or predatory incursion is perpetrated, attempted, or threatened against the territory of the United States by any foreign nation or government, and the President makes public proclamation of the event, all natives, citizens, denizens, or subjects of the hostile nation or government, being of the age of fourteen years and upward, who shall be within the United States and not actually naturalized, shall be liable to be apprehended, restrained, secured, and removed as alien enemies. The President is authorized in any such event, by his proclamation thereof, or other public act, to direct the conduct to be observed on the part of the United States, toward the aliens who become so liable; the manner and degree of the restraint to which they shall be subject and in what cases, and upon what security their residence shall be permitted, and to provide for the removal of those who, not being permitted to reside within the United States, refuse or neglect to depart therefrom; and to establish any other regulations which are found necessary in the premises and for the public safety.

Enacted in 1798, the Act is the only remaining component of “that ill-famed company known as the Alien and Sedition Acts.”

Unlike the doomed Alien Friends, Naturalization, and Sedition Acts, however, the Alien Enemies Act never faced serious questions concerning whether it was a constitutional exercise of Congress’s war powers. As James Madison explained in 1800, “With respect to alien enemies, no doubt has been intimated as to the federal authority over them; the Constitution having expressly delegated to Congress the power to declare war against any nation, and of course to treat it and all its members as enemies.” James Madison, Madison’s Report on the Virginia Resolution, describing the Act, similarly emphasized that the President’s authority vis-à-vis alien enemies stems from Congressional statute, noting that the law “confers on the president very great discretionary powers respecting alien enemies” and “affords a strong implication that he did not possess those powers by virtue of the declaration of war.”

D.C. Circuit Judge E. Barrett Prettyman, whose name now adorns our city’s federal courthouse, confirmed the validity of the Act in the wake of the Second World War when he declared, “The Alien Enemy Act is constitutional, both as an exercise of power conferred upon the Federal Government and as a grant of power by the Congress to the President.”

Prior to that seismic conflict, the Act had been invoked only twice, during the War of 1812 and the First World War. During World War II, President Roosevelt used the Act, variously, to apprehend, intern, and remove Japanese, Germans, and Italians residing within the United States. While vigorously deploying that power, Roosevelt nonetheless “provided for hearings for arrested alien enemies . . . in order to permit them to present facts in their behalf.” Alien hearing boards, “composed of from three to six civilian members, served without compensation, heard the alien’s evidence and made recommendations which were not binding on the Attorney General.”

Following the Second World War, the Alien Enemies Act lay dormant for 75 years.

B. Factual and Procedural Background

Until now. In early March, DHS began interrogating Venezuelan migrants in its custody, including Plaintiffs, about gang membership. Even after “vehemently denying any affiliation with a gang, past or present,” Plaintiffs say they were moved from detention centers across the country to the El Valle Detention Facility in south Texas.

The reason for this transport was unveiled on the night of Friday, March 14, when, in Plaintiffs’ telling, they were among over 100 Venezuelan noncitizens who were pulled from their cells and told that they would be deported the next day to an unknown destination.

Plaintiffs’ counsel caught wind of these movements, and they came to believe that the President had signed or would imminently sign a Proclamation invoking the Alien Enemies Act. They suspected that the Proclamation would declare that Tren de Aragua had committed or attempted an “invasion” or “predatory incursion” such that any member of the group was summarily removable under the Act. Plaintiffs believed that the Proclamation could be published at any moment and, once it was, the Government would begin rapidly removing Venezuelan noncitizens – including Plaintiffs – whom it had determined to be members of Tren de Aragua.

So, in the wee hours of Saturday morning, Plaintiffs filed this lawsuit and sought a Temporary Restraining Order preventing the Government from deporting them under the Act until their claims could be heard. In addition to contesting the lawfulness of the Proclamation, Plaintiffs staunchly deny that they are members of Tren de Aragua. They therefore feared being whisked away without a chance to challenge the Government’s say-so.

From there, events developed rapidly. Shortly after being assigned this case around 8:00 a.m. on March 15, this Court contacted the Government and connected with defense counsel at 9:20 a.m. By then, the Court had been informed by Plaintiffs that at least one Plaintiff had apparently been put aboard an airplane along with other Venezuelans.

It thus appeared that, although the Government knew of the suit contesting the legality of removals under the Proclamation, it was nonetheless moving forward with its summary-deportation plans. In light of the “exigent circumstances,” and because the Plaintiffs had “satisfied” the “factors governing the issuance of preliminary relief,” the Court granted an initial TRO that morning. That Order, which temporarily prohibited the Government from removing only the five named Plaintiffs, was “to maintain the status quo until a hearing” could take place with Plaintiffs and the Government. The Order did not command the Government to release anyone from its custody.

The Court then set an emergency hearing for 5:00 p.m. the same day to consider Plaintiffs’ claim that relief should be broadened to a class of all noncitizens subject to the anticipated Proclamation. This gave both sides seven hours to investigate the facts and prepare their legal arguments.

About an hour before that hearing began, the White House published the Proclamation on its website. As expected, it targeted Tren de Aragua. The Proclamation announces that the gang has “infiltrated” the Maduro government in Venezuela, “including its military and law enforcement apparatus.” It explains that “Venezuelan national and local authorities have ceded ever-greater control over their territories to transnational criminal organizations” like Tren de Aragua, resulting in “a hybrid criminal state.” It further states that Tren de Aragua “is perpetrating, attempting, and threatening an invasion or predatory incursion against the territory of the United States,” including by “undertaking hostile actions and conducting irregular warfare against the territory of the United States both directly and at the direction of the Maduro regime.” As a result, the Proclamation declares that “all Venezuelan citizens 14 years of age or older who are members of Tren de Aragua, are within the United States, and are not actually naturalized or lawful permanent residents of the United States are liable to be apprehended, restrained, secured, and removed as Alien Enemies” under the Act.

In the 5:00 p.m. hearing, the Court began by clarifying the limited basis and scope of the TRO then in place at 3, and then turned to whether it should provisionally certify a class – comprising Plaintiffs and those similarly situated – and issue a second TRO covering that class. The Government began by objecting that the Court lacked venue because Plaintiffs’ claims could be raised only through a petition for habeas corpus in the federal district in Texas where they were being held, not in the District of Columbia.

Noting that it would benefit from further argument on the issue, the Court pivoted to addressing Plaintiffs’ concerns “about imminent deportation.” It asked the Government whether there were any “removals under this Proclamation planned in the next 24 or 48 hours.” Government counsel said that he did not know, but that he could report back. Plaintiffs’ counsel, however, interjected that several “sources” had informed him that two flights “were scheduled for this afternoon that may have already taken off or will during this hearing.” So, at 5:22 p.m., the Court adjourned the hearing until 6:00 p.m. and directed the Government to find out whether removing people under the Proclamation was then in motion.

When the hearing resumed shortly after 6:00 p.m., the Government surprisingly represented that it still had no flight details to share. The Court thus returned to the venue issue. Noting that it was a “reasonably close question” if the habeas claims remained, the Court permitted Plaintiffs to dismiss them without prejudice, leaving only claims under the Administrative Procedure Act, for which venue in the District of Columbia was proper. The Court next provisionally certified a class of Plaintiffs covering all noncitizens in custody subject to removal under the Proclamation.

That left the central question to be resolved: should the Court issue a broader TRO covering the entire class? At around 6:45 p.m., the Court answered the question in the affirmative. Whether Plaintiffs could show a likelihood of success on the merits, as required for a TRO, presented novel and nuanced legal issues – Issues not easily deciphered in the abbreviated timeframe resulting from the Government’s decision to hastily dispatch flights as legal proceedings were ongoing, a move that implied a desire to circumvent judicial review. The Court nonetheless concluded that Plaintiffs had shown that they had a substantial likelihood of prevailing, and that they would suffer irreparable injury if Act-based removals were not temporarily halted. The Court therefore ordered that for 14 days the Government was enjoined from removing any noncitizens in its custody solely on the basis of the Proclamation. The Court then told Government counsel: “You shall inform your clients of the Order immediately, and that any plane containing members of the class that is going to take off or is in the air needs to be returned to the United States. However, that’s accomplished, whether turning around a plane or not disembarking anyone on the plane, I leave to you. But this is something that you need to make sure is complied with immediately.” Not long after, the Court memorialized the Order on the docket, referencing the just-held hearing.

It is important to stress once again that the Order was narrow: it prevented Defendants only from removing the Plaintiff class on the sole basis of the Proclamation. In other words, the Order did not prevent Defendants from removing anyone – to include members of the class through other immigration authorities such as the INA. Indeed, as previously mentioned, those affiliated with Tren de Aragua were all already deportable under that statute as members of an FTO. The Order also did not require Defendants to release a single person held in their custody, even individuals held only on the basis of the Proclamation. And it did not even prevent Defendants from apprehending noncitizens under the authority of the Proclamation (or any other law, for that matter).

It soon emerged that two planes were indeed likely in the air during the hearing. In other words, the Government knew as of 10:00 a.m. on March 15 that the Court would hold a hearing later that day, and the most reasonable inference is that it hustled people onto those planes in the hopes of evading an injunction or perhaps preventing them from requesting the habeas hearing to which the Government now acknowledges they are entitled. According to the Government, prior to this Court’s oral ruling at around 6:45 p.m., two planes had departed the United States carrying persons designated as Tren de Aragua members and deported based solely on the Proclamation. A third plane that left some hours later did not, at least according to the Government, contain persons removed solely pursuant to the Proclamation. Upon landing in El Salvador, members of the Plaintiff class were apparently transferred into one of that country’s detention facilities, known as the Center for Terrorism Confinement (CECOT). As will be discussed, conditions in CECOT are reportedly parlous.

Plaintiffs emphatically protest that many of the people on the first two flights are not members of Tren de Aragua. They include in their filings the declarations of lawyers who state that their clients who were removed to El Salvador on those flights have no connection to the gang. The Government rejoins that Immigration and Customs Enforcement “personnel carefully vetted each individual alien to ensure they were in fact members of Tren de Aragua,” although it concedes that not all of them “have criminal records in the United States.”

Because the Court had to act on such an expedited basis, it wished to afford the Government an opportunity to brief the issues involved, and it thus permitted Defendants to move to vacate the TROs, which they have now done. Plaintiffs responded, and the Court held oral argument on March 21. The Government also appealed to the D.C. Circuit, seeking a stay of the TROs, and also asked the Court of Appeals to reassign this case to a different district judge.

As the Circuit panel is set to hear the case shortly, the Court wishes to set forth its reasoning more fully after briefing and argument.

II. Legal Standard Like preliminary injunctions, TROs “do not conclusively resolve legal disputes.”

Rather, their purpose is “merely to preserve the relative positions of the parties until a trial on the merits can be held and to balance the equities as the litigation moves forward.” Granting such preliminary relief is thus “an exercise of discretion and judgment, often dependent as much on the equities of a given case as the substance of the legal issues it presents.”

Motions for TROs and preliminary injunctions are governed by the same standards. “A preliminary injunction is an extraordinary remedy never awarded as of right.” “A plaintiff seeking a preliminary injunction must establish [1] that he is likely to succeed on the merits, [2] that he is likely to suffer irreparable harm in the absence of preliminary relief, [3] that the balance of equities tips in his favour, and [4] that an injunction is in the public interest.” “The moving party bears the burden of persuasion and must demonstrate, ‘by a clear showing,’ that the requested relief is warranted.

III. Analysis

The Court starts by addressing whether it has jurisdiction to hear Plaintiffs’ APA claims. Finding that it does, it then addresses the four aforementioned TRO factors, devoting the lion’s share of the analysis to the likelihood of success on the merits.

A. Jurisdiction

Defendants initially contend that, because a noncitizen can contest the applicability of a Proclamation under the Alien Enemies Act through a petition for a writ of habeas corpus, he can do so only through such an action. According to the Government, Plaintiffs consequently should have brought this challenge via habeas claims in the district of their detention, and this Court has no jurisdiction over their APA claims.

To be sure, judicial review of Alien Enemies Act claims has generally taken place in the context of a petition for a writ of habeas corpus. But that fact is largely a relic of historical happenstance. In past invocations of the Act, those subject to removal were also detained solely on that basis. Habeas was consequently the appropriate avenue for individuals to challenge the Government’s application of the Act.

Prior to the 1952 passage of the INA, in fact, “the sole means by which an alien could test the legality of his or her deportation order was by bringing a habeas corpus action in district court.” Pre-INA plaintiffs therefore naturally brought challenges under the Alien Enemies Act through habeas actions.

Even so, plaintiffs have previously brought civil actions challenging their detention and removal under the Act on non-INA grounds on at least three occasions, and those actions were duly heard and decided by courts.

In Clark, for instance, our Circuit considered a consolidated appeal of “three civil actions brought . . . for injunction, mandatory injunction and ancillary relief upon the ground that the Alien Enemy Act is repugnant to the Constitution.” (noting that one group of plaintiffs comprised “individuals who are German nationals and who allege that they are threatened with deportation as alien enemies”). The district court “dismissed the complaints on the merits,” and the court of appeals affirmed. Defendants are wrong to suggest, then, that habeas has historically been the exclusive remedy for individuals contesting the application of the Act.

The Government nevertheless insists that the existence of habeas jurisdiction “precludes” jurisdiction over any other claims, including those brought under the APA. The APA, however, has long been available to plaintiffs absent specific preclusion by Congress.

The Supreme Court has made clear that the same principle applies even in immigration challenges where habeas is also available. In Brownell v. We Shung, 352 U.S. 180 (1956), a noncitizen who was “ordered deported” challenged “the legality of an exclusion order” through “an action for declaratory judgment under the Administrative Procedure Act.” The Supreme Court, asked to decide whether such a challenge must be “by habeas corpus,” concluded that “either remedy is available in seeking review of such orders.” As this Court has explained, “Although Congress has expressly limited APA review over individual deportation and exclusion orders, it has never manifested an intent to require those challenging an unlawful, nationwide detention policy to seek relief through habeas rather than the APA.” In other words, APA and habeas review may coexist.

Because Plaintiffs are “persons suffering legal wrong because of agency action, or adversely affected or aggrieved by agency action,” they are “entitled to judicial review” under the APA. And because the Government’s orders of removal are “the consummation of the agency’s decision-making process” and are actions “by which rights or obligations have been determined, or from which legal consequences will flow, ”they are “final agency actions that are “subject to judicial review.”

The availability of APA review notwithstanding, Defendants insist that Plaintiffs’ contrary-to-law and arbitrary-and-capricious claims are merely “restyled” habeas claims. The Government contends that, “at the end of the day, Plaintiffs are challenging and asserting that the Government is entirely without authority under the Alien Enemies Act to exercise custody over their persons.” In characterizing Plaintiffs’ arguments as “core habeas claims,” however, Defendants ignore the unusual circumstances that gave rise to this suit. Plaintiffs represent a class of noncitizens who are both subject to the Proclamation and in Government custody pursuant to authorities independent from the Act. In other words, Plaintiffs had already been detained when the Proclamation was applied to them. They bring this action seeking this Court’s intervention to temporarily restrain the Government’s summary removals.

Plaintiffs’ challenge is accordingly centered on the legality of their removal under the Alien Enemies Act. Nowhere in their Complaint do they suggest that they are being unlawfully detained. Nor are they contesting the validity of their confinement or seeking to shorten its duration. Indeed, Plaintiffs have repeatedly emphasized throughout this litigation that they “do not seek release from custody.”

The Government, then, is only loosely correct in arguing that Plaintiffs challenge its authority to exercise custody over their persons. The relevant detail for our purposes is instead that Plaintiffs attack the Government’s authority to deport (as opposed to detain) their persons. That is because “habeas is at its core a remedy for unlawful executive detention,” and “the typical remedy for such detention is, of course, release.”

Indeed, the Supreme Court has never “recognized habeas as the sole remedy, or even an available one, where the relief sought would neither terminate custody, accelerate the future date of release from custody, nor reduce the level of custody.” On the contrary, it has made clear that when detained persons do not seek “simple release” and instead “request an injunction prohibiting the United States from transferring them to foreign custody,” they “do not state grounds upon which habeas relief may be granted.” Accordingly, “a federal prisoner need bring his claim in habeas only if success on the merits will ‘necessarily imply the invalidity of confinement or shorten its duration.’ Otherwise, he may bring his claim through a variety of causes of action.”

Because the Government disregards that key distinction between challenging one’s confinement and one’s removal, none of the cases it cites is persuasive. Defendants point to several opinions in which our Circuit set out the principle that plaintiffs cannot mask habeas claims as actions for declaratory judgment in an effort “to give jurisdiction to a district other than that in which the applicant is confined or restrained.” That principle, however, carries little weight when — as here — the plaintiff does not actually seek to challenge his “detention,” Kaminer, or “the validity of his confinement.”

For similar reasons, LoBue v. Christopher, 82 F.3d 1081 (D.C. Cir. 1996), is inapposite. In that case, the plaintiffs sought to challenge the constitutionality of an extradition statute under which they had been detained. The court rejected their attempt to distinguish their action from a habeas action, explaining that the relief in both suits would be the same: “a release from custody.” Here, however, Plaintiffs do not endeavor to “manipulate the preclusive effect of habeas jurisdiction.” Unlike the LoBue challengers, they seek different relief in this suit – i.e., relief from removal – from what they would in a habeas action objecting to their confinement. The LoBue court, moreover, expressly distinguished its extradition holding from precedent permitting “an alien subject to a deportation order to seek relief by way of a declaratory judgment action.” And it did so on the ground that, unlike in the deportation context, “extension of the APA to extradition orders is impossible.” If anything, then, the cases cited by the Government confirm the Court’s conclusion that this challenge – unlike previous suits – does not pose jurisdictional issues.

Because Plaintiffs do not seek release from confinement – and such release would not be the inevitable result if they succeed on the merits of their claims – they are not limited to habeas relief. Instead, they may challenge the Government’s application of the Proclamation to them as arbitrary and capricious and contrary to law under the APA. There is accordingly no need to address the independent availability of their other claims for relief, such as their ultra vires claims against the facial validity of the Proclamation, – although there is reason to believe that such claims can be brought.

B. Likelihood of Success on Merits

Plaintiffs raise three principal legal challenges. First, they argue that any action taken pursuant to the Proclamation is unlawful because the Proclamation itself lacks a legal basis. That is so, they contend, because the actions of Tren de Aragua constitute neither an “invasion” nor a “predatory incursion,” and the group, moreover, is not a “foreign nation or government.” Second, Plaintiffs protest that even if the Act has been lawfully invoked here, they fall outside the scope of the Proclamation because they are not members of Tren de Aragua, and they must be given an opportunity to contest the Government’s assertion that they are. Third, Plaintiffs assert that even if they are removable under the Act, they cannot be deported to a place like El Salvador where torture likely awaits. While the Court takes up these questions in order, at this stage, the second position is Plaintiffs’ strongest.

1. Lawfulness of Proclamation

Plaintiffs understandably focus their initial fire on the applicability of the Act itself. The Proclamation cannot invoke the Act, they argue, because Tren de Aragua is not the British in the War of 1812 nor the German state in the two World Wars; it is not a “nation or government” and has not committed an “invasion” or a “predatory incursion”. Although it contends otherwise, the Government more fundamentally asserts that the Court has no business intruding into these nonjusticiable political questions. Given the broad powers the Executive possesses in national security and foreign affairs, this issue is a close call, and one the Court need not resolve today.

The political-question doctrine “arises from the constitutional principle of separation of powers.” It “excludes from judicial review those controversies which revolve around policy choices and value determinations constitutionally committed for resolution to the halls of Congress or the confines of the Executive Branch”. Put differently, it prevents courts from resolving matters not legal in nature, or deciding an issue that “turns on standards that defy judicial application.”

Simply because a legal claim implicates foreign affairs or national security, however, does not mean that the political-question doctrine places it beyond judicial cognizance.

Indeed, the Supreme Court has cautioned that a court should not unnecessarily flinch from a justiciable controversy that it has “a responsibility to decide” simply because the claim arises in the foreign-affairs context. To the degree that a claim requires the court to interpret a statutory provision or decide a law’s constitutionality, the political-question doctrine is not implicated: deciding such questions “is a familiar judicial exercise.”

But insofar as the claim would ultimately require the court to “supplant a foreign policy decision of a political branch with its own unmoored determination of what” the “policy should be,” or to “reconside the wisdom of discretionary decisions made by the political branches in the realm of foreign policy or national security,” in such cases, the political-question doctrine typically comes into play either because there is “a textually demonstrable constitutional commitment of the issue to a coordinate political department” or because there are no “judicially discoverable and manageable standards for resolving it.”

Both of those reasons, the Government contends, preclude review of Plaintiffs’ challenge to the Proclamation’s underlying legality.

On this issue, the Court is not drawing on a blank slate. The Supreme Court’s decision in Ludecke provides the crucial jumping-off point for determining which, if any, predicates to the Alien Enemy Act’s use are justiciable. That case arose because the United States sought to remove a German national under the Act in 1946 – that is, after the “shooting war” with Germany had ended but before the political branches had formally declared peace with the Nazis’ successors. The German national objected that the President’s statutory authority dissolved upon the end of actual hostilities. Court disagreed, holding that the Act’s grant of authority remained available to the President until war with Germany was terminated by “treaty,” “legislation,” or “Presidential proclamation.” And the Court found no evidence of any such “political act.” In fact, it pointed to a recent presidential proclamation indicating that the Executive Branch thought that the war remained ongoing.

The Ludecke Court, however, did not say that deciding whether a war had ended was a political question that the judiciary was unempowered to resolve. Instead, it interpreted “declared war,” defined its termination based on that construction, and decided as a factual matter whether such termination had occurred. (holding that “joint resolution of Congress . . . terminated the state of war” with Germany and thereby extinguished Executive’s “statutory power” to remove aliens under Act). None of those issues presented a political question. Instead, the Court disclaimed a judicial role only in considering whether there even was a German government “capable of negotiating a treaty of peace” and whether removals of enemy aliens was worthwhile “when the guns are silent but the peace of Peace has not come.” Those were “matters of political judgment for which judges have neither technical competence nor official responsibility.”

In light of Ludecke and the political-question doctrine’s principles thus far explained, this Court is confident that it can — and therefore must, at the appropriate time — construe the terms “nation,” “government,” “invasion,” and “predatory incursion.” While doing so may be no light undertaking, it is a judicial one. A harder question is whether, based on those definitions, this or any court would be empowered to decide if the characteristics of Tren de Aragua qualify it as a “nation” or “government,” or if its conduct constitutes a “perpetrated, attempted, or threatened” “invasion” or “predatory incursion.” There may be judicially discoverable and manageable criteria that would allow a court to do so. In such a scenario, the Executive’s view would not be dispositive, but it would be important: its “evaluation of the facts” and “informed judgment” would be afforded significant “respect.”

Such a framework is not inconceivable or even unprecedented. The plurality opinion in Hamdi v. Rumsfeld, 542 U.S. 507 (2004), suggests that in order to determine whether a Congressional grant of authority is available to the Executive Branch, courts can assess the record to decide whether something as dynamic and murky as “active combat” is then occurring. The plurality concluded as much even though (or perhaps because) the conflict that served as the predicate for the Executive’s detention authority was “unconventional in nature” and rested on “malleable” national-security “underpinnings.” (noting War on Terror “unlikely to end with a formal cease-fire” and Executive Branch might “not consider the war won for two generations”). Nor, in the plurality’s view, was deciding whether “active hostilities” persisted constitutionally committed to the Executive in that context (not reaching whether Article II alone provides Executive detention authority at issue). In other contexts, moreover, courts regularly decide whether certain conduct qualifies as militaristic or warlike.

In any event, these complicated issues bearing on fundamental questions of Judicial, Congressional, and Executive power need not be settled at this early posture. As the Court will next explain, Plaintiffs have established a likelihood of succeeding on a more discrete claim that justifies retaining the TROs even assuming arguendo that the Proclamation has a legal basis.

2. Application of Proclamation to Plaintiff Class

The thorny issues of justiciability just described do not attend the entirely separate determination that an individual detained or removed under the Proclamation is, in fact, an “alien enemy”, as defined by the President’s Proclamation – i.e., a Venezuelan citizen 14 years of age or older who is a member of Tren de Aragua and not a naturalized or lawful permanent resident of the United States, an unbroken line of precedent establishes that federal courts may review under habeas the factual basis for an “alien enemy” determination when it is challenged. Here, even assuming that the Proclamation itself is lawful, all five named Plaintiffs challenge their designation as members of Tren de Aragua. The Court holds that they may do so under the APA, and that they may not be removed from the United States until those challenges have been adjudicated. It further holds that all class members must be given the opportunity to challenge their classifications as alien enemies, if they wish to do so, before they may be lawfully removed from the United States pursuant to the Proclamation.

In concluding as much, the Court breaks no new ground. First, it is a familiar exercise for courts to review under the APA whether a person falls within the scope of an executive order without addressing the underlying lawfulness of the order, including in the context of foreign affairs and national security. Such a circumscribed contest addresses Executive Branch officials’ factual determination that a plaintiff falls within the parameters of the executive order; it does not in any way question the President’s authority to issue the order in the first instance.

Second, review of alien-enemy status has long been routine under the Alien Enemies Act. Indeed, Ludecke expressed no reticence over the role of courts in adjudicating “whether the person restrained is in fact an alien enemy fourteen years of age or older.” Indeed, the Court readily admitted that such determinations “may . . . be reviewed.” In Clark, our Circuit likewise acknowledged that “whether the individual involved is or is not an alien enemy . . . is open to judicial determination.” To be sure, neither case squarely presented that question, making those pronouncements dicta.

But that is of little help to Defendants. Dicta from the Supreme Court “generally must be treated as authoritative,” and the Government has not contested that courts may review Plaintiffs’ challenges to their factual designations as members of Tren de Aragua.

The Court in Ludecke, moreover, was drawing on a rich tradition of such review in the lower courts. Faced with repeated claims from detained individuals challenging their designation as alien enemies, courts time and again examined the factual basis for the designation and, where necessary, ordered release if the facts did not show that the detainee was an alien enemy. That body of caselaw serves as exceedingly persuasive authority for exercising such review power here.

Take, for example, a case on which Defendants themselves rely. There, a certain Walter Alexander filed a petition for a writ of habeas corpus to contest the determination that he was detainable as a “German alien enemy.” The Government argued that the court was without jurisdiction to review its factual finding because, “even though it can be shown beyond question that an error has been made, . . . the decision of the executive is final.” The court, in one of the earliest discussions of this issue on record, rejected that assertion. While acknowledging that it was “vital” in “time of war not to hamper acts of the executive in the defense of the nation and in the prosecution of the war,” the court thought it “of equal and perhaps greater importance” to “preserve constitutional rights.” It thus held a hearing on Alexander’s challenge at which “each side was permitted to adduce testimony with a good deal of liberality,” and it proceeded to undertake an involved examination of the facts – evaluating the credibility of witnesses, the reliability of evidence, and the probative value of the testimony offered. At the end of this thorough inquiry, the court overturned the Government’s factual finding, declaring that Alexander was in fact a U.S. citizen.

Subsequent cases during the Second World War largely followed that approach. In Zdunic, the court addressed whether a detainee fell “within the class of aliens whose restraint is authorized under the statute and presidential proclamation pursuant to which he is held in custody.” As it noted, the “ultimate issue” presented was whether he was a “‘native, citizen, denizen, or subject’ of Germany.” “The meaning of those words as used in the statute,” the court held, was a “question of law.” Likewise, whether the individual detained fell within “the statutory definition of alien enemies” correspondingly involved “questions of fact” as to which he was also “entitled to a judicial inquiry.” Because the lower court had held that there was “no substantial issue of fact” to warrant a hearing or to release the detainee, the appellate tribunal reversed, affirmed an essentially identical approach. The court there held that a detainee who “alleged that he was neither a citizen nor subject of Germany” and who raised “issues of fact” was “entitled to a hearing of testimony before the court.” It noted that the “only ground” that could justify detention under the Act was one’s alien-enemy status – and not because one was “dangerous to public safety” or even simply an “alien.” Because, on “conceded facts,” the detainee was “not a German citizen,” he was ordered “discharged from custody.”

The Court could go on. Other cases just within the Second Circuit sing from the same songbook. But others applied equally rigorous review when detainees claimed only that they were not citizens or natives of an enemy nation (“aliens owing allegiance to some friendly nation” outside purview of Act). These cases establish conclusively that courts can determine an individual’s alien-enemy status – and are obligated to do so when asked.

The Government’s only answer to this substantial body of caselaw is to rest on its assertion that such judicial inquiry can take place only in a habeas court. As previously explained, that is incorrect. For reasons both historical and circumstantial, habeas was indeed the traditional route to test the legality of the Act’s application to alleged alien enemies. Where, as here, individuals do not seek release from confinement, a cause of action under the APA is appropriate (and indeed, may be the only way) to determine whether Executive Branch officials have operated in accordance with law. The availability of judicial review – under either habeas or the APA – to evaluate whether an alien falls within the terms of the Act is therefore well established.

It is admittedly less clear, however, where lie the precise contours of that review. When presented with such questions, habeas courts have appeared to sanction a searching inquiry, including convening hearings in which evidence could be introduced and testimony heard. But they have split on whether the Government would bear the burden of proof in such proceedings. Plaintiffs’ decision to bring their claims under the APA rather than habeas also raises the question of whether the standard of review is the same under each avenue of relief. The APA, for instance, subjects agency factfinding to the lenient “substantial evidence” standard of review, but only where a court evaluates the “record of an agency hearing.”

To date, there is no indication that the Government has provided, or intends to provide, hearings to determine whether those subject to the Proclamation are indeed members of Tren de Aragua. That leaves the Court nothing to evaluate except the affidavits that have been filed.

Even were agency adjudication to be provided, hard questions would nonetheless remain concerning what deference, if any, the agency’s factual determinations should receive from the reviewing court – especially when those determinations themselves would decide the lawful scope of the agency’s authority and may implicate constitutional rights. The answer to such questions may depend on the nature of the challenge articulated (e.g., whether the alien asserts that he is an American citizen, a lawful permanent resident, or not a member of Tren de Aragua), as well as the character of the administrative procedures in place.

The Court need not resolve such quandaries today, even though they loom on the horizon. Indeed, when asked at argument on the Motion to delineate what procedures would be appropriate, neither side offered a clear protocol. At this juncture, however, that does not hamstring Plaintiffs’ effort to obtain a TRO. The named Plaintiffs, on behalf of themselves and their class, contest their designations as members of Tren de Aragua and argue that they must be given an opportunity to challenge Defendants’ position that they fall within the Proclamation. Because the caselaw is clear that such questions are reviewable, and because those outside the bounds of the Proclamation’s definition of “alien enemies” are not removable under the Act, Plaintiffs are likely to succeed on the merits of their claim.

The Alien Enemies Act itself, moreover, arguably envisions that those caught up in its web must be given the opportunity to seek such review. That is because the Act places limits on when the President may “provide for the removal of” alien enemies: he may do so only when those so identified “refuse or neglect to depart” from the United States. Notably, no such qualification is placed on the President’s authority to detain alien enemies (authorizing the President to “direct the manner and degree of the restraint to which alien enemies shall be subject and in what cases”). By its plain terms, then, the Act withholds from the President or his officers the authority to remove an alien enemy until that person has been given time to decide whether to depart on his own.

See United States ex rel. Von Heymann v. Watkins, 159 F.2d 650, 653 (2d Cir. 1947) directing district court to release detainee unless government showed, “within a reasonable time to be fixed by that court, that the detainee has refused or neglected to leave the country, after having been given a reasonable time so to do unhampered by his present restraint”.

It follows that summary deportation following close on the heels of the Government’s informing an alien that he is subject to the Proclamation without giving him the opportunity to consider whether to voluntarily self-deport or challenge the basis for the order – is unlawful.

Members of the Plaintiff class therefore must be given the opportunity, if they so choose, to contest that they are “Venezuelan citizens 14 years of age or older who are members of Tren de Aragua, are within the United States, and are not actually naturalized or lawful permanent residents of the United States.” The form that challenge must take, and the standards used in adjudicating it, must await answers at a future date. In the meantime, the Plaintiff class may not be removed under the Proclamation.

3. Separate Statutory Restrictions on Removal

There may well also be independent restrictions on the Government’s ability to deport class members – at least to Salvadoran prisons — even if they do fall within the Proclamation’s terms. Plaintiffs additionally contend that Defendants violated the Foreign Affairs Reform and Restructuring Act (FARRA) in removing them without regard to legally binding humanitarian protections. The Government counters that this contrary-to-law claim cannot be reviewed, and, even if it could, it is unmeritorious because “alien enemies are not entitled to seek any relief or protection.”; Plaintiffs disagree, retorting that “humanitarian protections . . . remain available regardless of a noncitizen’s status or circumstances.”

To prevail, Plaintiffs must show first that the Court has jurisdiction to hear their claim, and second that they are eligible for — and have been denied the opportunity to apply for — those protections.

FARRA, which codifies the United Nations Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman, or Degrading Treatment or Punishment (CAT), states: “It shall be the policy of the United States not to expel any person to a country in which there are substantial grounds for believing the person would be in danger of being subjected to torture.” (FARRA procedure).

While FARRA contains a limiting clause that it shall not provide “any court jurisdiction to consider . . . claims raised under the Convention . . . except as part of the review of a final order of removal pursuant to the INA,” that jurisdiction-stripping mandate pertains only to the review of the substance of CAT claims. Here, Plaintiffs do not contest any potential outcome of their CAT claims; rather, they assert that the Administration violated the APA by denying them any opportunity to raise CAT claims before their deportation. Because Plaintiffs’ cause of action is rooted in the APA rather than CAT, the Court has jurisdiction over this issue.

On the merits, Plaintiffs must first show that CAT protections apply to their deportations under the Proclamation. In Huisha-Huisha v. Mayorkas, 27 F.4th 718 (D.C. Cir. 2022), our Circuit addressed a strikingly similar claim. To be sure, the Court of Appeals cautioned that because it was reviewing a preliminary injunction, its treatment of the issue was not binding precedent. This Court, however, finds its reasoning persuasive.

The Huisha-Huisha panel concluded that while the Executive could deport migrants pursuant to a public-health authority, it was likely required to provide them FARRA protections before doing so, meaning that it could not remove them to any “place where they would be persecuted or tortured.” The Circuit observed that while § 265 authorized the Executive to expel aliens, the law was silent about “where to expel” them. While FARRA, conversely, does not speak to “whether the Executive can expel aliens,” it plainly puts a “limit” on “where aliens can be expelled to.” Because the statutes governed distinct issues and did not conflict, the court reasoned, it likely could “give effect to both.”

This case is on all fours. Here, even assuming arguendo that the Alien Enemies Act provides the President with the power to remove Plaintiffs, it says nothing about the limits on countries to which they can or should be removed. As the Huisha-Huisha court observed, FARRA does: it dictates the process that must occur before individuals may be removed to places where they fear torture. Since both statutes can be given meaning, the Court must do so, and FARRA protections are likely available to those removed under the Act.

Plaintiffs claim that they never received the opportunity to request protection under CAT from being deported to El Salvador. Instead, they aver that when the Government loaded them on to planes on the morning of March 15, they were not only prevented from claiming CAT protection, but also not informed where they were being taken. Without such information, even if they had been given an opportunity to raise a torture claim, they would not have been able to meaningfully do so. As discussed in Section III.C, infra, the evidence at this point shows a likelihood of potential torture should Plaintiffs be removed to El Salvador and incarcerated there. To the extent that Defendants seek to remove Plaintiffs to that destination, CAT could stand as an independent obstacle.

C. Irreparable Harm

Convinced that Plaintiffs are likely to succeed, the Court now turns to the other factors governing preliminary relief. Irreparable harm is undoubtedly “a high standard.” The harm “must be both certain and great,” “actual and not theoretical,” and “of such imminence that there is a clear and present need for equitable relief.” It must also be “beyond remediation,” meaning that “the possibility of adequate compensatory or other corrective relief at a later date weighs heavily against a claim of irreparable harm.”

Plaintiffs readily meet these criteria, even though the Court acknowledges that removal alone does not necessarily do the trick. In Salvadoran prisons, deportees are reportedly “highly likely to face immediate and intentional life-threatening harm at the hands of state actors.” The country’s government has boasted that inmates in CECOT “never leave”; indeed, one expert declarant alleges that she does not know of any CECOT inmate who has been released.

Plaintiffs offer declarations that inmates are rarely allowed to leave their cells, have no regular access to drinking water or adequate food, sleep standing up because of overcrowding, and are held in cells where they do not see sunlight for days.

At CECOT specifically, one declarant states that “if the prison were to reach full supposed capacity, each prisoner would have less than two feet of space in shared cells which is less than half the space required for transporting midsized cattle under EU law.” Given poor sanitary conditions, Goebertus points out, “tuberculosis, fungal infections, scabies, severe malnutrition, and chronic digestive issues are common.”

Beyond poor living conditions, Salvadoran inmates are, according to evidence presented, often disciplined through beatings and humiliation. One inmate claimed that “police beat prison newcomers with batons. When he denied being a gang member, they sent him to a dark basement cell with 320 detainees, where prison guards and other detainees beat him every day. On one occasion, one guard beat him so severely that he broke a rib.” Three prior deportees from the United States reported being kicked in the face, neck, abdomen, and testicles, with one requiring “an operation for a ruptured pancreas and spleen.” One inmate reported being forced to “kneel on the ground naked looking downwards for four hours in front of the prison’s gate.” That same prisoner also said that he was made to sit in a barrel of ice water as guards questioned him and then forced his head under water so he could not breathe.

One scholar avers that, since March 2022, an estimated 375 detainees have died in Salvadoran prisons. Although the Salvadoran government maintains that all deaths have been natural, others respond that 75% of them “were violent, probably violent, or with suspicions of criminality on account of a common pattern of hematomas caused by beatings, sharp object wounds, and signs of strangulation on the cadavers examined.” When an inmate is killed, there are also reports that guards “bring the body back into the cells and leave it there until the body starts stinking.” Needless to say, the risk of torture, beatings, and even death clearly and unequivocally supports a finding of irreparable harm.

D. Balance of Equities and Public Interest

The last factors, which the Court considers together where the Government is a party, examine “the balance of equities” and “the public interest.”

While the Government surely suffers harm whenever its removal orders are stymied, here such harms do not outweigh Plaintiffs’ need for preliminary relief. The Government, recall, is required only to abstain from removing the Plaintiff class from the United States solely on the basis of the Proclamation; in other words, removal under other statutes is permitted. Defendants point to no concrete problems that could attend that narrow restriction, instead alluding to vague foreign-policy and national-security concerns. That is insufficient. As examples of potential harm, Defendants cite only the importance of “preventing the entry of illegal aliens” and the potential “danger” of the individuals involved. Neither is at issue here: the TROs impose no restriction on the Government’s apprehending alleged members of Tren de Aragua under the contested authority of the Proclamation, not does it require that any individual — dangerous or otherwise — be released from custody. To be sure, there is generally “a public interest in prompt execution of removal orders,” but that interest is diminished when, among other things, the public is not in particular danger. The noncitizens comprising the class are already in United States custody, and any actual Tren de Aragua member is already subject to deportation as a member of an FTO, so there is little additional harm to the public by temporarily preventing their removal.

By contrast, Plaintiffs – as just explained – have shown that they have a high likelihood of suffering significant harm if the Proclamation is allowed to apply to them. There is, moreover, a strong public interest in preventing the mistaken deportation of people based on categories they have no right to challenge. The public also has a significant stake in the Government’s compliance with the law.

As the Government’s asserted harms do not outweigh those Plaintiffs face, the Court finds that the balance of equities tips in Plaintiffs’ favor, and that preliminary relief is in the public interest.

IV. Conclusion

For the foregoing reasons, the Court will deny Defendants’ Motion to Vacate the TRO. A separate Order so stating will issue this day.

James E. Boasberg, Chief Judge

Date: March 24, 2025

*******************************************

J.G.G., et al. v. Donald J. Trump, et al.: Вислання стверджуваних членів банди на підставі the Alien Enemies Act of 1798

У досвітні години суботи, 15 березня, п’ятеро венесуельських негромадян, яких Міністерство внутрішньої безпеки утримує в Техасі, звернулися до цього Суду з проханням про невідкладну допомогу. Вони небезпідставно побоювалися, що за лічені години їх можуть вислати з країни не на підставі Закону про імміграцію та громадянство 1952 року, а на підставі Закону про іноземних ворогів – закону, який востаннє застосовувався після Перл-Харбору, коли країна готувалася до світової війни.

Цей закон уповноважує Президента без суду і слідства висилати «уродженців, громадян, мешканців або підданих» «ворожої нації або уряду», коли проти них «оголошено війну» або коли вони «здійснили, намагалися здійснити або погрожували здійснити на території Сполучених Штатів» «вторгнення або грабіжницьке вторгнення». Позивачі вважали, що Президент таємно підписав прокламацію, яка посилається на цей Закон, і після її неминучої публікації уряд почне негайно висилати їх без будь-яких слухань, щоб переконатися, що вони підпадають під його дію.

Як і очікувалося, пізніше того ж дня президент дійсно опублікував прокламацію, в якій оголосив, що оскільки Tren de Aragua – насильницька транснаціональна злочинна організація, що базується у Венесуелі, – здійснила «вторгнення» або «хижацьке посягання» до США, Уряд може негайно розпочати депортацію всіх венесуельських негромадян, яких він вважає членами Tren de Aragua. Позивачі є одними з таких осіб.

Проте вони стверджують, що Уряд помилився, а відтак протестують. Кожен з них категорично заперечує, що є членом Tren de Aragua, а отже, підпадає під дію Прокламації. Деякі з них навіть стверджують, що втекли з Венесуели, рятуючись від переслідувань угруповання, і побоюються серйозних наслідків, якщо їх депортують лише через беззаперечне навішування урядом ярликів. Тому Позивачі звернулися до суду з проханням видати Тимчасовий судовий наказ, який би заборонив Уряду депортувати їх або інших негромадян Венесуели на підставі Прокламації без проведення судового розгляду.

Щоб зберегти статус-кво до належного розгляду позовів Позивачів, Суд видав два Тимчасові обмежувальні накази, які разом забороняли Уряду покладатися виключно на Прокламацію для депортації названих Позивачів або будь-яких інших негромадян Венесуели, які перебувають під його вартою. Жоден з наказів не вимагав від Уряду звільнити жодну особу з-під варти. Жоден з наказів не перешкоджав Уряду затримати будь-кого відповідно до щойно опублікованої Прокламації. І жоден з наказів не забороняв Уряду депортувати будь-кого, включаючи Позивачів, через інші органи, крім Прокламації, такі як Служба імміграції та натуралізації (INA). Дійсно, оскільки минулого місяця Президент визнав Tren de Aragua іноземною терористичною організацією, члени банди вже не можуть бути допущені до Сполучених Штатів (а отже, підлягають депортації) відповідно до Закону про імміграцію та натуралізацію.

Тепер Уряд вимагає скасувати тимчасові заборони, насамперед на тій підставі, що немає достатньої вірогідності того, що Позивачі зможуть задовольнити свої юридичні вимоги. Безпрецедентне застосування Президентом Закону поза межами типового контексту воєнного часу – і різні заперечення Позивачів проти такого застосування – тягне за собою низку складних правових питань, включаючи фундаментальні та делікатні питання про часто обмежений обсяг судової влади у питаннях зовнішньої політики та національної безпеки. Такі занепокоєння виникають, головним чином, у зв’язку з твердженням Позивачів, що будь-які дії, вжиті відповідно до Прокламації, є незаконними, оскільки, незважаючи на визначення Президента, Tren de Aragua не є «іноземною державою або урядом», а її дії, якими б жахливими вони не були, не становлять «вторгнення» або «хижацького вторгнення».

Суду не потрібно вирішувати складне питання про те, чи має судова влада повноваження оцінювати цей позов у першу чергу. Це пояснюється тим, що Позивачі, швидше за все, зможуть довести іншу, не менш фундаментальну теорію: перш ніж їх депортують, вони мають право на індивідуальне слухання, щоб визначити, чи поширюється на них дія Закону взагалі. Як визнає сам Уряд, величезні повноваження, надані Законом, можуть бути застосовані лише до тих, хто насправді є «іноземними ворогами». І Верховний Суд, і суд цього округу вже давно стверджують, що федеральні суди мають повноваження вирішувати це питання, коли особи, яким загрожує затримання та вислання, оскаржують їхнє визначення як таких. Оскільки названі Позивачі заперечують, що вони є членами Tren de Aragua, вони не можуть бути депортовані доти, доки суд не вирішить по суті їхні заперечення. Також не можуть бути депортовані члени тимчасово сертифікованої групи, доки їм не буде надана можливість оскаржити їхнє включення до такої групи. Таким чином, у задоволенні клопотання буде відмовлено.

I. ПЕРЕДІСТОРІЯ

A. Нормативно-правова основа

Не викликає сумнівів той факт, що Закон про іноземних ворогів надає Президенту широкі повноваження щодо вжиття певних заходів проти осіб, які є іноземними ворогами. Відповідне положення закону передбачає, в повному обсязі:

Щоразу, коли між Сполученими Штатами та будь-якою іноземною державою або урядом оголошено війну, або коли будь-яка іноземна держава або уряд здійснює, намагається здійснити або загрожує здійснити вторгнення на територію Сполучених Штатів, і Президент публічно оголошує про цю подію, всі уродженці, громадяни, мешканці або піддані ворожої нації чи уряду, віком від 14 років, які перебувають на території Сполучених Штатів і не є фактично натуралізованими, підлягають затриманню, утриманню під вартою, нейтралізації та висланню як іноземні вороги.

Президент уповноважений у будь-якому такому випадку своїм указом або іншим публічним актом визначати поведінку, якої мають дотримуватися Сполучені Штати щодо іноземців, які підпадають під таку відповідальність; спосіб і ступінь обмеження, яким вони підлягають, а також у яких випадках і під яку гарантію дозволяється їхнє проживання; забезпечити висилку тих, хто, не маючи дозволу на проживання в Сполучених Штатах, відмовляється або нехтує виїхати з країни; а також встановити будь-які інші правила, які будуть визнані необхідними на території Сполучених Штатів і для забезпечення громадської безпеки.

Цей закон, прийнятий у 1798 році, є єдиним компонентом «тієї сумнозвісної компанії, відомої як Закони про іноземців та закони про підбурювання до заколоту», що залишився.

Однак, на відміну від законів про друзів-іноземців, натуралізацію та підбурювання до заколоту, Закон про ворогів-іноземців ніколи не викликав серйозних запитань щодо того, чи був він конституційним здійсненням воєнних повноважень Конгресу.

Як пояснював Джеймс Медісон у 1800 році: «Що стосується ворогів-іноземців, то немає жодних сумнівів щодо федеральної влади над ними; Конституція прямо делегувала Конгресу повноваження оголошувати війну будь-якій державі і, звісно, ставитися до неї та всіх її членів як до ворогів».

Джеймс Медісон у «Доповіді Медісона про резолюцію щодо Вірджинії», описуючи Акт, також підкреслював, що повноваження президента щодо іноземних ворогів випливають зі статуту Конгресу, зазначаючи, що закон «наділяє президента дуже великими дискреційними повноваженнями щодо іноземних ворогів» і «дає чітке уявлення про те, що він не володів цими повноваженнями в силу оголошення війни».

Окружний суддя округу Колумбія Е. Барретт Преттіман, чиє ім’я зараз прикрашає будівлю федерального суду в нашому місті, підтвердив чинність Закону після Другої світової війни, заявивши: «Закон про ворога-іноземця є конституційним, як в частині здійснення повноважень, наданих федеральному уряду, так і в частині надання повноважень Конгресом Президенту».

До цього сейсмічного конфлікту Акт застосовувався лише двічі – під час війни 1812 року і Першої світової війни.

Під час Другої світової війни президент Рузвельт використовував цей закон для затримання, інтернування та висилки японців, німців та італійців, які проживали на території США. Активно застосовуючи ці повноваження, Рузвельт, тим не менш, «передбачив проведення слухань для заарештованих ворогів-іноземців з тим, щоб дозволити їм представити факти на свою користь». Комісії з розгляду справ іноземців, «що складалися з трьох-шести цивільних членів, працювали безоплатно, заслуховували свідчення іноземців і виносили рекомендації, які не були обов’язковими для Генерального аторнея».

Після Другої світової війни Закон про ворогів-іноземців не застосовувався продовж 75 років.

B. Фактичні та процесуальні передумови

До цього моменту на початку березня U.S. Department of Homeland Security почав допитувати венесуельських мігрантів, які перебувають під його опікою, в тому числі і Позивачів, на предмет членства у бандах. Навіть після того, як Позивачі «рішуче заперечували будь-яку приналежність до банди, минулу чи теперішню», їх перевезли з центрів утримання під вартою по всій країні до в’язниці Ель-Валле на півдні Техасу.

Причина цього перевезення стала відома в ніч на п’ятницю, 14 березня, коли, за словами Позивачів, вони були серед понад 100 венесуельських негромадян, яких витягли з камер і сказали, що наступного дня їх депортують у невідомому напрямку.

Адвокати Позивачів дізналися про ці дії, і вони прийшли до висновку, що Президент США підписав або незабаром підпише прокламацію, яка посилається на Закон про іноземних ворогів. Вони підозрювали, що в ній буде оголошено, що Tren de Aragua здійснила або намагався здійснити «вторгнення» або «хижацьке вторгнення», а отже, будь-який член групи може бути висланий з країни проти їх волі відповідно до цього закону. Позивачі вважали, що Прокламація може бути опублікована в будь-який момент, і як тільки це станеться, Уряд почне швидко висилати венесуельських негромадян, у тому числі Позивачів, яких Уряд визначив членами Tren de Aragua.

Отже, рано-вранці в суботу Позивачі подали цей позов і просили видати тимчасовий судовий наказ, який би заборонив уряду депортувати їх на підставі Закону до розгляду їхніх позовів у суді. Крім того, що Позивачі оскаржують законність Прокламації, вони категорично заперечують, що є членами Tren de Aragua. Тому вони побоювалися, що їх заарештують без можливості оскаржити рішення уряду.

Далі події розвивалися стрімко.

Невдовзі після призначення цієї справи близько 08:00 ранку 15 березня Суд зв’язався з Урядом і о 09:20 ранку зв’язався з адвокатом захисту. На той час Суд був поінформований заявниками про те, що принаймні один заявник, очевидно, був посаджений на борт літака разом з іншими венесуельськими громадянами.

Таким чином, виявилося, що, хоча Уряд знав про позов, який оскаржував законність висилки на підставі Прокламації, він, тим не менш, продовжував реалізовувати свої плани щодо примусової депортації. У світлі «невідкладних обставин», а також тому, що Позивачі «задовольнили» «фактори, що регулюють видачу попереднього забезпечення позову», Суд надав початковий наказ про тимчасову заборону вранці того ж дня. Цей наказ, який тимчасово забороняв Уряду видворяти лише п’ятьох названих Позивачів, мав на меті зберегти статус-кво до проведення слухань за участю Позивачів та Уряду. Наказ не наказував Уряду звільнити будь-кого з-під варти.

Після цього Суд призначив екстрене засідання на 17:00 того ж дня, щоб розглянути вимогу Позивачів про розширення захисту на всіх негромадян, які підпадають під дію очікуваної Прокламації. Це дало обом сторонам сім годин на вивчення фактів та підготовку своїх юридичних аргументів.

Приблизно за годину до початку слухань Білий дім опублікував Прокламацію на своєму веб-сайті. Як і очікувалося, вона була спрямована проти Tren de Aragua.

У Прокламації оголошується, що банда «проникла» в Уряд Мадуро у Венесуелі, «в тому числі в його військовий і правоохоронний апарат».

У Прокламації пояснювалося, що «національні та місцеві органи влади Венесуели передають все більший контроль над своїми територіями транснаціональним злочинним організаціям», таким як Tren de Aragua, що призвело до створення «гібридної злочинної держави».

У документі також зазначається, що Tren de Aragua «здійснює, намагається здійснити і погрожує вторгнення або грабіжницьке вторгнення на територію Сполучених Штатів», в тому числі шляхом «здійснення ворожих дій і ведення нерегулярних військових дій проти території Сполучених Штатів як безпосередньо, так і за вказівкою режиму Мадуро».

Як наслідок, Прокламація проголошує, що «всі громадяни Венесуели віком від 14 років, які є членами Tren de Aragua, перебувають на території Сполучених Штатів і фактично не є натуралізованими або законними постійними резидентами США, підлягають затриманню, утриманню під вартою, забезпеченню безпеки та депортації як іноземні вороги» відповідно до цього закону.

На засіданні о 17:00 Суд розпочав із роз’яснення обмеженої підстави та обсягу діючого на той час нагляду, а потім перейшов до розгляду питання про те, чи повинен він тимчасово засвідчити клас осіб, до якого входять Позивачі та особи, які перебувають в аналогічному становищі, та видати другий наказ, що охоплює цей клас. Уряд почав із заперечення, що Суд не мав повноважень розглядати справу, оскільки вимоги Позивачів могли бути подані лише через клопотання про застосування habeas corpus у федеральному окрузі Техасу, де їх утримували під вартою, а не в окрузі Колумбія.

Відзначивши, що йому були б корисні додаткові аргументи з цього питання, Суд зосередився на розгляді занепокоєння Позивачів «щодо неминучої депортації». Суд запитав Уряд, чи планується «депортація відповідно до цієї Прокламації упродовж наступних 24 або 48 годин». Представник Уряду відповів, що йому це невідомо, але він може повідомити про це. Представник Позивачів, однак, зауважив, що кілька «джерел» повідомили йому, що на сьогоднішній день «було заплановано два рейси, які, можливо, вже вилетіли або вилетять під час цього слухання». Отже, о 17:22 Суд оголосив перерву в засіданні до 18:00 і доручив Уряду з’ясувати, чи здійснювалося на той момент видворення людей відповідно до Прокламації.

Коли слухання було поновлене невдовзі після 18:00, Уряд несподівано заявив, що досі не має жодних даних про рейс, які можна було б надати Суду. Таким чином, Суд повернувся до питання про місце проведення засідання. Відзначивши, що це було «досить близьке питання», чи залишати позовні вимоги habeas corpus, Суд дозволив Позивачам відмовитися від них без шкоди для справи, залишивши лише позови відповідно до Закону про адміністративну процедуру, для яких місце проведення слухань в окрузі Колумбія було належним. Далі Суд тимчасово засвідчив клас позивачів, що охоплює всіх негромадян, які перебувають під вартою та підлягають видворенню відповідно до Прокламації.

Залишалося вирішити головне питання: чи повинен Суд видати ширший наказ, що охоплює весь клас?

Приблизно о 18:45 Суд відповів на це питання ствердно. Питання про те, чи зможуть Позивачі довести ймовірність успіху по суті справи, як це вимагається для видачі наказу, було новим і нюансованим юридичним питанням – питанням, які нелегко розшифрувати в скорочені терміни, що виникли в результаті рішення Уряду поспішно відправляти рейси, поки тривав судовий розгляд, що свідчило про бажання обійти судовий розгляд. Тим не менш, Суд дійшов висновку, що Позивачі довели, що вони мають значну ймовірність виграти справу і що їм буде завдано непоправної шкоди, якщо видворення на підставі Закону не буде тимчасово припинено. Тому Суд постановив, що упродовж 14 днів Уряду забороняється висилати будь-яких негромадян, які перебувають під його вартою, виключно на підставі Прокламації.

Після цього Суд звернувся до адвокатів Уряду: «Ви повинні негайно проінформувати своїх клієнтів про цю постанову, а також про те, що будь-який літак з членами класу, який збирається злетіти або перебуває в повітрі, повинен бути повернутий до Сполучених Штатів. Однак, як це буде зроблено, чи розвертати літак, чи не висаджувати нікого з літака, я залишаю на ваше розсуд. Але це те, що ви маєте зробити негайно».

Невдовзі після цього Суд заніс наказ до реєстру судових справ, посилаючись на щойно проведене слухання.

Важливо ще раз підкреслити, що Наказ був вузьким: він забороняв Відповідачам видворяти групу Позивачів лише на підставі Прокламації. Іншими словами, Наказ не перешкоджав Відповідачам видворяти будь-кого – включати членів групи через інші імміграційні органи, такі як Служба імміграції та натуралізації, наприклад, INA.

Дійсно, як згадувалося раніше, всі, хто був пов’язаний з Tren de Aragua, вже підлягали депортації відповідно до цього закону як члени Foreign Terrorist Organization. Наказ також не вимагав від відповідачів звільнити жодну особу, яка перебувала під їхнім вартою, навіть тих, хто утримувався під вартою лише на підставі Прокламації. Він навіть не перешкоджав відповідачам затримувати негромадян на підставі Прокламації (або будь-якого іншого закону, якщо вже на те пішло).

Незабаром з’ясувалося, що під час слухань, ймовірно, два літаки вже перебувають у повітрі. Іншими словами, станом на 10:00 15 березня Уряд знав, що Суд проведе слухання пізніше того ж дня, і найбільш обґрунтованим висновком є те, що він поспіхом посадив людей на ці літаки в надії уникнути судової заборони або, можливо, перешкодити їм вимагати слухання в порядку habeas corpus, на яке Уряд тепер визнає їхнє право. За інформацією Уряду, до усного рішення Суду близько 18:45 зі Сполучених Штатів Америки вилетіли два літаки з особами, визначеними як члени Tren de Aragua та депортованими виключно на підставі Прокламації. Третій літак, який вилетів за кілька годин, принаймні, за словами уряду, не містив осіб, депортованих виключно на підставі Прокламації. Після приземлення в Сальвадорі членів групи Позивачів, очевидно, перевели до одного з місць утримання під вартою в цій країні, відомого як Центр ув’язнення терористів (CECOT). Як буде показано нижче, умови утримання в CECOT, за повідомленнями, є невизначеними та незадовільними.

Позивачі категорично наголошують, що багато людей на перших двох рейсах не є членами Tren de Aragua. Вони додають до своїх документів заяви адвокатів, які стверджують, що їхні клієнти, вивезені до Сальвадору цими рейсами, не мають жодного відношення до банди. Уряд повторює, що співробітники Імміграційної та митної служби «ретельно перевіряли кожного іноземця, щоб переконатися, що вони дійсно є членами Tren de Aragua», хоча і визнає, що не всі вони «мають судимості в США».

Оскільки Суд був змушений діяти в такому прискореному порядку, він хотів надати Уряду можливість ознайомитися з відповідними питаннями, а тому дозволив Відповідачам подати клопотання про скасування тимчасових заборон, що вони зараз і зробили. Позивачі відповіли, і 21 березня Суд провів усні дебати. Уряд також звернувся до Окружного суду округу Колумбія з клопотанням про призупинення дії наказу, а також попросив Апеляційний суд передати цю справу на розгляд іншому окружному судді.

Оскільки колегія Окружного суду має незабаром розглянути цю справу, Суд хоче викласти свою аргументацію більш детально після брифінгу та дебатів.

II. ПРАВОВИЙ СТАНДАРТ

Як і попередні судові заборони, накази не вирішують правові спори остаточно.Їхньою метою є «лише збереження відносних позицій сторін до початку судового розгляду справи по суті та забезпечення рівноваги сторін у процесі судового розгляду».

Таким чином, надання такого попереднього судового захисту є «здійсненням дискреційних повноважень і суджень, які часто залежать як від справедливості у конкретній справі, так і від суті правових питань, які в ній порушуються».

Клопотання про накладння тимчасових заборон (temporary restraining order, TRO) та попередні судові заборони (preliminary injunctions) регулюються однаковими стандартами.

Попередня судова заборона є надзвичайним засобом правового захисту, який ніколи не надається автоматично. Позивач, який звертається за попередньою судовою забороною, повинен довести, що [1] він може виграти справу по суті, [2] що він може зазнати непоправної шкоди за відсутності попереднього судового захисту, [3] що баланс справедливості схиляється на його користь, і [4] що судова заборона відповідає суспільним інтересам.

III. АНАЛІЗ

Суд починає з розгляду питання про те, чи має він юрисдикцію розглядати позовні вимоги Позивачів за Administrative Procedure Act. Вирішивши, що має, Суж розглядає чотири вищезазначені фактори наказу, присвячуючи левову частку аналізу ймовірності успіху по суті справи.

A. Юрисдикція

Відповідачі спочатку стверджували, що, оскільки негромадянин може оскаржити застосування оголошення відповідно до Закону про іноземних ворогів через клопотання про видачу наказу про застосування процедури habeas corpus, він може зробити це лише через такий позов. На думку Уряду, Позивачі, відповідно, повинні були оскаржити це рішення за допомогою позовів про habeas corpus в окрузі, де вони перебувають під вартою, а цей Суд не має юрисдикції щодо їхніх позовів за Administrative Procedure Act.

Безумовно, судовий розгляд позовів за Законом про іноземних ворогів, як правило, відбувався у контексті клопотання про видачу наказу habeas corpus. Але цей факт значною мірою є пережитком історичних обставин. У попередніх випадках застосування цього закону особи, які підлягали висилці, також утримувалися під вартою виключно на цій підставі. Таким чином, habeas corpus був належним засобом для осіб, щоб оскаржити застосування урядом Закону.

До прийняття Закону про імміграцію та натуралізацію 1952 року «єдиним засобом, за допомогою якого іноземець міг перевірити законність наказу про депортацію, був позов habeas corpus до окружного суду». Таким чином, Позивачі до прийняття Закону про імміграцію, природно, оскаржували рішення відповідно до Закону про іноземних ворогів за допомогою позовів habeas corpus.

Проте Позивачі раніше щонайменше тричі подавали цивільні позови, оскаржуючи своє затримання і вислання відповідно до Закону на підставах, що не стосуються імміграційного законодавства, і ці позови були належним чином розглянуті судами і прийняті відповідні рішення.

Наприклад, у справі Clark наш округ розглянув об’єднану апеляцію «трьох цивільних позовів, поданих щодо судової заборони, обов’язкової судової заборони та додаткового захисту на тій підставі, що Закон про іноземного ворога суперечить Конституції» (група позивачів оскаржувала затримання та видворення на підставі, що вони не є іноземцями, зазначаючи, що одна група позивачів складалася з «осіб, які є громадянами Німеччини і які стверджують, що їм загрожує депортація як іноземним ворогам»). Окружний суд «відхилив скарги по суті», а Апеляційний суд підтвердив це рішення. Отже, Відповідачі помиляються, стверджуючи, що habeas corpus історично був єдиним засобом правового захисту для осіб, які оскаржували застосування Закону.

Уряд, тим не менш, наполягає на тому, що існування юрисдикції habeas corpus «виключає» юрисдикцію над будь-якими іншими позовами, в тому числі й тими, що подаються відповідно до Administrative Procedure Act. Однак, Administrative Procedure Act вже давно доступний для Позивачів, якщо тільки Конгрес не заборонив його застосування.

Верховний Суд чітко вказав, що цей принцип застосовується навіть до імміграційних спорів, де також діє процедура habeas corpus. У справі Brownell v. We Shung, 352 U.S. 180 (1956), негромадянин, якому було «наказано депортуватись», оскаржив «законність наказу про вислання» через «позов про винесення декларативного рішення відповідно до Administrative Procedure Act». Верховний Суд, до якого звернулися з проханням вирішити, чи має таке оскарження відбуватися «за процедурою habeas corpus», дійшов висновку, що «будь-який засіб правового захисту є доступним для перегляду таких наказів». Як пояснив цей суд, «хоча Конгрес чітко обмежив перегляд за Administrative Procedure Act індивідуальних наказів про депортацію та вислання, він ніколи не виявляв наміру вимагати від тих, хто оскаржує незаконну загальнонаціональну політику утримання під вартою, звертатися за допомогою до habeas corpus, а не до Administrative Procedure Act». Іншими словами, Administrative Procedure Act та habeas corpus можуть співіснувати.

Оскільки Позивачі є «особами, які зазнали юридичної несправедливості через дії Уряду, або зазнали негативного впливу чи шкоди від дій Уряду», вони «мають право на судовий розгляд» відповідно до Administrative Procedure Act. А оскільки урядові накази про вислання є «завершенням процесу прийняття рішень органом влади» і є діями, «якими визначаються права або обов’язки, або з яких випливають правові наслідки», вони є «остаточними діями органу влади», які «підлягають судовому оскарженню».

Незважаючи на можливість перегляду в порядку Administrative Procedure Act, Відповідачі наполягають на тому, що суперечливі, свавільні та примхливі вимоги Позивачів є лише «переробленими» позовами habeas corpus. Уряд стверджує, що «врешті-решт, Позивачі оскаржують та стверджують, що Уряд не має жодних повноважень відповідно до Закону про іноземних ворогів здійснювати опіку над їхніми особами». Однак, характеризуючи аргументи Позивачів як «основні вимоги habeas corpus», Відповідачі ігнорують незвичайні обставини, що призвели до цього позову. Позивачі представляють клас негромадян, які одночасно підпадають під дію Прокламації та перебувають під вартою на підставі незалежних від Закону повноважень. Іншими словами, Позивачі вже були затримані, коли до них було застосовано Прокламацію. Вони подали цей позов з проханням про втручання Суду, щоб тимчасово зупинити рішення Уряду про їхнє примусове видворення.

Відповідно, скарга Позивачів сфокусована на незаконності їхнього видворення відповідно до Закону про іноземних ворогів. Ніде у своїй скарзі вони не вказують на те, що їх тримають під вартою незаконно. Вони також не оскаржують незаконність свого ув’язнення і не прагнуть скоротити тривалість ув’язнення. Більше того, заявники неодноразово підкреслювали упродовж цього судового процесу, що вони «не домагаються звільнення з-під варти».

Отже, Уряд лише частково має рацію, стверджуючи, що Позивачі оскаржують його повноваження здійснювати опіку над їхніми особами. Натомість, для наших цілей важливою деталлю є те, що Позивачі оскаржують повноваження Уряду їх депортувати (а не тримати під вартою). Це пояснюється тим, що «habeas за своєю суттю є засобом правового захисту від незаконного затримання виконавчою владою», а «типовим засобом правового захисту від такого затримання є, звичайно, звільнення».

Дійсно, Верховний Суд ніколи не «визнавав habeas єдиним засобом правового захисту або навіть доступним засобом правового захисту, якщо запитувана допомога не припиняє тримання під вартою, не прискорює майбутню дату звільнення з-під варти і не зменшує рівень позбавлення свободи». Навпаки, він чітко вказав, що коли затримані особи не вимагають «простого звільнення», а натомість «вимагають судової заборони, що забороняє Сполученим Штатам передавати їх під варту за кордон», вони «не вказують підстав, на яких може бути надана допомога habeas relief». Відповідно, «федеральний ув’язнений повинен подавати свій позов у порядку habeas тільки в тому випадку, якщо успіх по суті справи «обов’язково означатиме неправомірність ув’язнення або скорочення його тривалості». В іншому випадку, він може подати свій позов за різними підставами».

Оскільки Уряд ігнорує цю ключову відмінність між оскарженням ув’язнення та видворенням, жодна з справ, на які він посилається, не є переконливою. Відповідачі посилаються на кілька висновків, в яких наш округ виклав принцип, що Позивачі не можуть маскувати вимоги habeas під позови про винесення декларативного рішення, намагаючись «надати юрисдикцію іншому округу, ніж той, в якому заявник перебуває в ув’язненні або обмежений у свободі». Цей принцип, однак, має невелику вагу, коли – як у цьому випадку – Позивач насправді не намагається оскаржити своє «затримання» або «законність його ув’язнення».

З аналогічних причин справа LoBue v. Christopher, 82 F.3d 1081 (D.C. Cir. 1996) є неприйнятною. У цій справі позивачі намагалися оскаржити конституційність закону про екстрадицію, на підставі якого вони були затримані. Суд відхилив їхню спробу відрізнити їхній позов від позову habeas, пояснивши, що засіб правового захисту в обох позовах буде однаковим, а саме «звільнення з-під варти». Однак тут Позивачі не намагаються «маніпулювати преклюзивним ефектом юрисдикції habeas». На відміну від оскаржувачів у справі LoBue, у цьому позові вони домагаються іншого захисту – тобто, захисту від висилки – ніж у позові про habeas, в якому вони заперечували проти свого ув’язнення. Крім того, суд у справі LoBue чітко відмежував своє рішення про екстрадицію від прецеденту, який дозволяв «іноземцю, щодо якого видано наказ про депортацію, домагатися судового захисту за допомогою декларативного позову про винесення судового рішення». І зробив це на тій підставі, що, на відміну від контексту депортації, «поширення дії Administrative Procedure Act на накази про екстрадицію є неможливим». Якщо вже на те пішло, то справи, на які посилається Уряд, підтверджують висновок Суду про те, що це оскарження – на відміну від попередніх позовів – не створює проблем з юрисдикцією.

Оскільки Позивачі не вимагають звільнення з-під варти – а таке звільнення не буде неминучим результатом, якщо вони виграють справу по суті своїх вимог, – вони не обмежуються habeas relief. Замість цього вони можуть оскаржити застосування Урядом Прокламації до них як свавільне, примхливе і таке, що суперечить закону, відповідно до Administrative Procedure Act. Відповідно, немає необхідності розглядати незалежну наявність інших їхніх вимог щодо судового захисту, таких як вимоги ultra vires щодо юридичної сили Прокламації, – хоча є підстави вважати, що такі вимоги можуть бути подані.

B. Ймовірність успіху по суті

Позивачі висувають три основні юридичні претензії. По-перше, вони стверджують, що будь-які дії, вчинені відповідно до Прокламації, є незаконними, оскільки сама Прокламація не має правової основи. Це так, стверджують вони, оскільки дії Tren de Aragua не є ні «вторгненням», ні «грабіжницьким вторгненням», а сама група, крім того, не є «іноземною державою або урядом». По-друге, Позивачі стверджують, що навіть якщо Закон був законно застосований, вони випадають зі сфери дії Прокламації, оскільки не є членами Tren de Aragua, і їм повинна бути надана можливість оскаржити твердження уряду про те, що вони є членами цієї групи. По-третє, заявники стверджують, що навіть якщо вони можуть бути вислані відповідно до Закону, вони не можуть бути депортовані в таке місце, як Сальвадор, де на них, ймовірно, чекають катування. Хоча Суд розглядає ці питання по порядку, на даному етапі друга позиція Заявників є найбільш переконливою.

1. Законність проголошення

Зрозуміло, що Позивачі зосередили свій основний вогонь на застосуванні самого Закону. Вони стверджують, що Прокламація не може посилатися на the Alien Enemies Act of 1798, оскільки Tren de Aragua – це не Велика Британія у війні 1812 року і не Німеччина у двох світових війнах; вона не є «нацією або урядом» і не здійснювала «вторгнення» або «грабіжницького вторгнення». Хоча Уряд стверджує протилежне, він більш фундаментально стверджує, що Суд не має права втручатися до цих політичних питань, які не підлягають судовому розгляду. Враховуючи широкі повноваження виконавчої влади у сфері національної безпеки та зовнішніх відносин, це питання є дуже складним, і Суду не потрібно вирішувати його сьогодні.

Доктрина політичних питань (the political-question doctrine) випливає з конституційного принципу поділу влади. Вона виключає з судового розгляду ті суперечки, які стосуються політичного вибору та ціннісних визначень, конституційно закріплених для вирішення в залах Конгресу або в межах виконавчої гілки влади. Іншими словами кажучи, він не дозволяє судам вирішувати питання, які не є правовими за своєю природою, або вирішувати питання, які зачіпають стандарти, що не піддаються судовому застосуванню.

Однак той факт, що позов стосується зовнішніх справ або національної безпеки, не означає, що the political-question doctrine ставить його поза межами судової компетенції.

Дійсно, Верховний Суд застерігає, що суд не повинен безпідставно ухилятися від розгляду спору, який він «зобов’язаний вирішити», лише тому, що позов виникає в контексті зовнішніх відносин. Якщо позов вимагає від суду тлумачення законодавчого положення або вирішення питання про конституційність закону, доктрина політичних питань не задіяна: вирішення таких питань є звичною судовою практикою.

Проте якщо позов в кінцевому підсумку вимагає від суду «замінити зовнішньополітичне рішення політичної гілки влади своїм власним необґрунтованим визначенням того, якою «має бути політика»», або «переглянути мудрість дискреційних рішень, прийнятих політичними гілками влади у сфері зовнішньої політики або національної безпеки», то в таких випадках застосовуєтьсяthe political-question doctrine.

У таких випадках the political-question doctrine, як правило, вступає в дію або тому, що існує «текстуально продемонстрована конституційна приналежність питання до координаційного політичного відомства», або тому, що не існує «судових стандартів для його вирішення, які можна було б виявити і якими можна було б керувати».

Обидві ці причини, за твердженням Уряду, унеможливлюють розгляд оскарження Позивачами законності Прокламації, що лежить в основі її прийняття.

У цьому питанні Суд не починає з чистого аркуша.

Рішення Верховного Суду у справі Ludecke є важливою відправною точкою для визначення того, які передумови для застосування Закону про іноземного ворога можна розглядати в судовому порядку, а які ні. Ця справа виникла через те, що Сполучені Штати намагалися видворити громадянина Німеччини на підставі цього закону в 1946 році – тобто після закінчення «shooting war» з Німеччиною, але до того, як політичні гілки влади офіційно оголосили про мир з правонаступниками нацистів. Громадянин Німеччини заперечував, що законні повноваження Президента припиняються після закінчення фактичних бойових дій. Суд не погодився, постановивши, що надані Законом повноваження залишалися доступними для Президента до припинення війни з Німеччиною «договором», «законодавчим актом» або «проголошенням Президента». І Суд не знайшов жодних доказів такого «політичного акту». Насправді, він вказав на нещодавній президентський указ, який вказував на те, що виконавча влада вважала, що війна продовжується.

Суд у справі Ludecke, однак, не сказав, що рішення про те, чи закінчилася війна, є політичним питанням, яке судова влада не уповноважена вирішувати. Натомість він витлумачив поняття «оголошена війна», визначив її закінчення на основі цієї конструкції і вирішив, чи відбулося таке закінчення, як фактичне питання, постановивши, що «спільна резолюція Конгресу припинила стан війни» з Німеччиною і тим самим позбавила виконавчу владу «законних повноважень» висилати іноземців відповідно до Закону. Жодне з цих питань не було політичним питанням. Натомість Суд відмовився від судової ролі, розглядаючи лише питання про те, чи існував взагалі Уряд Німеччини, «здатний вести переговори про мирний договір», і чи варто було висилати ворожих іноземців, «коли гармати замовкли, але мир так і не настав». Це були «питання політичного судження, для яких судді не мають ані компетенції, ані повноважень».

У світлі справи Ludecke та принципів доктрини політичних питань, викладених вище, Суд впевнений, що він може – а отже, повинен у відповідний час – тлумачити терміни «нація», «уряд», «вторгнення» та «грабіжницьке вторгнення». Хоча це може бути нелегким завданням, але воно є судовим. Складніше питання полягає в тому, чи зможе цей або будь-який інший суд, спираючись на ці визначення, вирішити, чи кваліфікують характеристики Tren de Aragua як «націю» або «уряд», або чи є його поведінка «здійсненим, спробою або загрозою «вторгнення» або «грабіжницького вторгнення»». Можуть існувати критерії, які можна виявити в судовому порядку і якими можна керувати, що дозволить суду зробити це. За такого сценарію думка виконавчої влади не буде диспозитивною, але вона буде важливою: її «оцінка фактів» і «обґрунтоване судження» будуть користуватися значною «повагою».

Такі рамки не є чимось немислимим або навіть безпрецедентним.

Так, у рішенні у справі Hamdi v. Rumsfeld, 542 U.S. 507 (2004) зазначено, що для того, щоб визначити, чи є повноваження, надані Конгресом виконавчій владі, доступними для виконавчої влади, суди можуть оцінити матеріали справи, щоб вирішити, чи має місце щось настільки динамічне й туманне, як «активні бойові дії». Судді дійшли такого висновку, незважаючи на те, що (або, можливо, тому, що) конфлікт, який послужив предикатом для отримання виконавчою владою повноважень на затримання, був «нетрадиційним за своєю природою» і спирався на «гнучкі» «підвалини» національної безпеки, зазначаючи, що війна з тероризмом «навряд чи закінчиться формальним припиненням вогню», а виконавча влада може «не вважати війну виграною упродовж двох поколінь». Також, на думку авторів, у цьому контексті не вирішувалося питання про те, чи продовжуються «активні бойові дії», конституційно закріплені за виконавчою владою. Крім того, в інших контекстах суди регулярно вирішують, чи можна кваліфікувати певну поведінку як мілітаристську або войовничу.

У будь-якому випадку, ці складні питання, що зачіпають фундаментальні питання судової, конгресової та виконавчої влади, не повинні вирішуватися на такому ранньому етапі. Як Суд пояснить далі, Позивачі встановили ймовірність успіху в задоволенні більш конкретного позову, який виправдовує збереження тимчасових заборон, навіть якщо припустити, що Прокламація має правове підґрунтя.

2. Застосування Прокламації до групи Позивачів

Щойно описані складні питання притягнення до відповідальності не стосуються абсолютно окремого визначення того, що особа, затримана або вислана відповідно до Прокламації, насправді є «іноземним ворогом», як це визначено у Прокламації Президента США, тобто, якщо вона є громадянин Венесуели віком від 14 років, який є членом Tren de Aragua і не є натуралізованим або законним постійним жителем США, безперервна лінія прецедентів встановлює, що федеральні суди можуть переглядати в рамках процедури habeas фактичні підстави для визначення «іноземного ворога», коли воно оскаржується. У цій справі, навіть якщо припустити, що сама Прокламація є законною, всі п’ять Позивачів оскаржують своє зарахування до членів Tren de Aragua. Суд вважає, що вони можуть зробити це відповідно до Administrative Procedure Act, і що вони не можуть бути вислані зі Сполучених Штатів, доки не буде винесено рішення за цими скаргами. Суд також вважає, що всім членам групи повинна бути надана можливість оскаржити їхню класифікацію як іноземних ворогів, якщо вони бажають це зробити, перш ніж вони можуть бути законно вислані зі Сполучених Штатів відповідно до Прокламації.

Роблячи такий висновок, Суд не відкриває нічого нового. По-перше, для судів є звичним розглядати відповідно до Administrative Procedure Act питання про те, чи підпадає особа під дію наказу виконавчої влади, не розглядаючи законність наказу, в тому числі в контексті зовнішніх відносин і національної безпеки. Таке обмежене оскарження стосується фактичного визначення посадовими особами виконавчої влади того, що позивач підпадає під дію указу; воно жодним чином не ставить під сумнів повноваження Президента видавати указ у першій інстанції.

По-друге, перегляд статусу іноземця-ворога вже давно є рутинною процедурою відповідно до Закону про іноземних ворогів. Дійсно, Ludecke не приховував ролі судів у вирішенні питання про те, «чи є особа, щодо якої застосовано обмеження свободи, насправді іноземним ворогом у віці 14 років або старше». Дійсно, Суд з готовністю визнав, що такі рішення «можуть переглядатися». У справі Clark наш округ також визнав, що «питання про те, чи є відповідна особа іноземним ворогом, чи ні підлягає судовому вирішенню». Безумовно, в жодній з цих справ це питання прямо не ставилося, що робить ці рішення dicta.

Але це мало допомагає Відповідачам. Постанови Верховного Суду «загалом повинні розглядатися як авторитетні», і Уряд не заперечував, що суди можуть розглядати оскарження Позивачами їхнього фактичного призначення членами Tren de Aragua.

Крім того, суд у справі Ludecke спирався на багату традицію такого перегляду в судах нижчих інстанцій. Зіткнувшись з неодноразовими позовами затриманих осіб, які оскаржували їхнє зарахування до іноземних ворогів, суди знову і знову перевіряли фактичні підстави для такого зарахування і, за необхідності, виносили рішення про звільнення, якщо факти не свідчили про те, що затримана особа була іноземним ворогом. Ця судова практика слугує надзвичайно переконливим аргументом для здійснення таких повноважень у цій справі.

Візьмемо, наприклад, справу, на яку посилаються самі Відповідачі. Там такий собі Вальтер Александер подав клопотання про видачу судового наказу habeas corpus, щоб оскаржити рішення про те, що він може бути затриманий як «німецький іноземний ворог». Уряд стверджував, що суд не має юрисдикції переглядати свої фактичні висновки, оскільки, «навіть якщо можна беззаперечно довести, що була допущена помилка, рішення виконавчої влади є остаточним». В одному з перших обговорень цього питання, задокументованих у протоколі, суд відкинув це твердження. Визнаючи, що «життєво важливо» під час «війни не перешкоджати діям виконавчої влади щодо захисту нації та ведення війни», суд вважав, що «не менш, а можливо, і більш важливим» є «збереження конституційних прав». Таким чином, він провів слухання щодо виклику Александера, на якому «кожній стороні було дозволено надавати свідчення з великою мірою ліберальності», і приступив до ретельного вивчення фактів, оцінюючи достовірність свідків, надійність доказів і доказову цінність запропонованих свідчень. Наприкінці цього ретельного розслідування суд скасував фактичні висновки Уряду, заявивши, що Александер насправді є громадянином США.

Подальші справи під час Другої світової війни значною мірою слідували цьому підходу.

У справі Zdunic суд розглядав питання про те, чи підпадає затриманий «під категорію іноземців, обмеження свободи яких дозволено законом і Указом Президента США, на підставі яких вони утримуються під вартою». Як зазначається, «остаточне питання» полягало в тому, чи є він «уродженцем, громадянином, мешканцем або підданим» Німеччини. «Значення цих слів у тому вигляді, в якому вони вживаються в законі, – постановив суд, – є «питанням права». Аналогічно, питання про те, чи підпадає затримана особа під «законодавче визначення іноземного ворога», відповідно, є «питанням факту», щодо якого вона також «має право на судовий розгляд». Оскільки суд нижчої інстанції постановив, що не було «жодного суттєвого питання факту», яке б вимагало проведення слухання або звільнення затриманого, апеляційний суд скасував це рішення, підтвердивши по суті ідентичний підхід. Суд постановив, що затриманий, який «стверджував, що він не є ані громадянином, ані підданим Німеччини» і який порушив «питання факту», «має право на заслуховування його свідчень у суді». Він зазначив, що «єдиною підставою», яка може виправдати затримання відповідно до Закону, є статус іноземця-ворога, а не те, що він «небезпечний для громадської безпеки» або навіть просто «іноземець». Оскільки, за «визнаними фактами», затриманий «не був громадянином Німеччини», його було наказано «звільнити з-під варти».

Суд може продовжувати.

Інші справи, що розглядалися в межах Другого округу, співають пісні з того ж самого збірника пісень. Але в інших випадках застосовувався не менш ретельний розгляд, коли затримані стверджували лише те, що вони не є громадянами або уродженцями ворожої країни («іноземці, які присягнули на вірність якійсь дружній країні», що не підпадає під сферу дії Закону). Ці справи переконливо доводять, що суди можуть визначати статус «іноземець-ворог» особи – і зобов’язані це робити, коли їх про це просять.

Єдиною відповіддю Уряду на цей значний масив судової практики є його твердження про те, що таке судове розслідування може відбуватися лише за процедурою habeas. Як пояснювалося раніше, це неправильно. З причин як історичного, так і непрямого характеру, habeas дійсно був традиційним способом перевірки законності застосування Закону до стверджуваних ворогів-іноземців. Якщо, як у цьому випадку, особи не домагаються звільнення з-під варти, підстава для позову за Administrative Procedure Act є доречною (і, можливо, єдиною) для визначення того, чи діяли посадові особи виконавчої влади відповідно до закону. Таким чином, можливість судового контролю – за процедурою habeas або Administrative Procedure Act – для оцінки того, чи підпадає іноземець під дію Закону, є загальновизнаною.

Однак, слід визнати, що менш зрозуміло, де пролягають точні контури такого перегляду. Коли перед судами постають такі питання, вони, як видається, санкціонують проведення обшуку, включаючи скликання слухань, на яких можуть бути представлені докази та заслухані свідчення. Але вони розділилися в думках щодо того, чи повинен уряд нести тягар доказування в таких провадженнях. Рішення Позивачів подавати свої позови відповідно до Administrative Procedure Act, а не habeas, також піднімає питання про те, чи однаковий стандарт розгляду в рамках кожного засобу правового захисту. Наприклад, Administrative Procedure Act підпорядковує встановлення фактів Уряду м’якому стандарту перегляду «суттєвих доказів», але лише тоді, коли суд оцінює «record of an agency hearing».

На сьогоднішній день немає жодних ознак того, що Уряд провів або має намір провести слухання, щоб визначити, чи дійсно особи, які підпадають під дію Прокламації, є членами Tren de Aragua. Це не залишає Суду нічого для оцінки, окрім поданих свідчень під присягою.

Навіть якби рішення Уряду було надано, все одно залишилися б складні питання щодо того, наскільки поважними, якщо такі є, мають бути фактичні висновки агентства з боку суду, що розглядає справу, особливо коли ці висновки самі по собі визначатимуть законний обсяг повноважень агентства і можуть зачіпати конституційні права. Відповідь на такі питання може залежати від характеру сформульованого заперечення (наприклад, чи стверджує іноземець, що він є громадянином США, законним постійним резидентом, чи не він є членом Tren de Aragua), а також від характеру існуючих адміністративних процедур.

Суду не потрібно вирішувати подібні питання сьогодні, хоча вони і маячать на горизонті. Дійсно, коли під час дебатів за клопотанням було запропоновано визначити, які процедури будуть доречними, жодна зі сторін не запропонувала чіткого протоколу. Однак на даному етапі це не заважає Позивачам домагатися отримання temporary restraining order (TRO). Названі Позивачі від свого імені та від імені свого класу оскаржують своє призначення членами Tren de Aragua та стверджують, що їм повинна бути надана можливість оскаржити позицію Відповідачів щодо того, що вони підпадають під дію Прокламації. Оскільки судова практика чітко вказує на те, що такі питання можуть бути переглянуті, і оскільки особи, які не підпадають під визначення «іноземних ворогів» у Прокламації, не можуть бути вилучені відповідно до Закону, Позивачі, ймовірно, досягнуть успіху по суті свого позову.

Більше того, сам Закон про іноземних ворогів, можливо, передбачає, що тим, хто потрапив до його тенет, повинна бути надана можливість домагатися такого перегляду. Це пов’язано з тим, що Закон встановлює обмеження на те, коли Президент може «забезпечити видалення» ворогів-іноземців: він може це зробити лише тоді, коли визначені таким чином особи «відмовляються або нехтують виїхати» зі Сполучених Штатів. Слід зазначити, що таке застереження не стосується повноважень Президента затримувати ворогів-іноземців (які дозволяють Президенту «визначати спосіб і ступінь обмеження, якому підлягають вороги-іноземці, і в яких випадках»). Таким чином, Закон позбавляє Президента або його посадових осіб повноважень висилати іноземного ворога доти, доки цій особі не буде надано час вирішити, чи виїжджати їй самостійно.

Звідси випливає, що примусова депортація, яка відбувається одразу після того, як уряд інформує іноземця про те, що він підпадає під дію Прокламації, не даючи йому можливості вирішити, чи добровільно депортуватись, чи оскаржити підстави для такого наказу, є незаконною.

Таким чином, членам групи Позивачів повинна бути надана можливість, якщо вони того бажають, оскаржити те, що вони є «громадянами Венесуели віком від 14 років, які є членами Tren de Aragua, перебувають на території Сполучених Штатів і фактично не є натуралізованими або законними постійними резидентами США». Форма, яку має прийняти це оскарження, і стандарти, що використовуються при його розгляді, повинні чекати на відповіді в майбутньому. Тим часом, група Позивачів не може бути вилучена відповідно до Прокламації.

3. Окремі законодавчі обмеження на виселення

Цілком можливо, що існують також незалежні обмеження на здатність уряду депортувати членів класів – принаймні, до сальвадорських в’язниць – навіть якщо вони підпадають під умови Прокламації. Позивачі також стверджують, що відповідачі порушили Закон про реформування та реструктуризацію закордонних справ (FARRA), депортувавши їх без дотримання юридично обов’язкових заходів гуманітарного захисту. Уряд заперечує, що ця суперечлива вимога не може бути переглянута, а якби й могла, то вона не заслуговує на увагу, оскільки «вороги-іноземці не мають права шукати допомоги чи захисту»; Позивачі не погоджуються, стверджуючи, що «гуманітарний захист залишається доступним незалежно від статусу або обставин негромадянина».

Щоб виграти справу, Позивачі повинні довести, по-перше, що Суд має юрисдикцію розглядати їхні скарги, а по-друге, що вони мають право на такий захист, і що їм було відмовлено в можливості звернутися за ним.

Закон FARRA, який імплементує Конвенцію ООН проти катувань (Convention against Torture), зазначає: «Політика США полягає в тому, щоб не висилати будь-яку особу до країни, якщо існують серйозні підстави вважати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань» (процедура FARRA). Хоча процедура FARRA містить обмежувальне застереження про те, що вона не надає «жодної судової юрисдикції для розгляду скарг, поданих відповідно до Конвенції за винятком перегляду остаточного рішення про видворення відповідно до Закону про імміграцію та натуралізацію», цей мандат на позбавлення юрисдикції стосується лише розгляду скарг по суті за Convention against Torture. У даному випадку Позивачі не оскаржують будь-який потенційний результат розгляду їхніх позовів за Конвенцією про захист осіб, а стверджують, що Адміністрація порушила Administrative Procedure Act, позбавивши їх можливості подати позов за Конвенцією до депортації. Оскільки підстава позову Позивачів ґрунтується на Administrative Procedure Act, а не на Convention against Torture, Суд має юрисдикцію щодо цього питання.

Що стосується суті справи, Позивачі повинні спочатку довести, що захист, передбачений Convention against Torture, застосовується до їх депортації відповідно до Прокламації. У справі Huisha–Huisha v. Mayorkas, 27 F.4th 718 (D.C. Cir. 2022), суд нашого округу розглянув разюче схожий позов. Звичайно, Апеляційний суд застеріг, що оскільки він переглядає попередню судову заборону, його рішення не є обов’язковим прецедентом. Однак цей Суд вважає його аргументацію переконливою.

Колегія суддів у справі Huisha–Huisha дійшла висновку, що хоча виконавча влада може депортувати мігрантів на підставі рішення органу охорони здоров’я, вона, ймовірно, зобов’язана надати їм захист FARRA перед тим, як це зробити, що означає, що вона «не може вислати їх до будь-якого місця, де вони будуть переслідуватися або піддаватися катуванням». Окружний суд зауважив, що хоча § 265 уповноважує виконавчу владу висилати іноземців, закон нічого не говорить про те, «куди їх висилати». У той час як FARRA, навпаки, не говорить про те, «чи може виконавча влада висилати іноземців», він чітко встановлює «обмеження» на те, «куди можуть бути вислані іноземці». Оскільки ці закони регулюють різні питання і не суперечать один одному, суд вирішив, що, ймовірно, можна «застосувати обидва».

Ця справа базується на фактах, які по суті схожі на справу, що розглядається. Тут, навіть якщо припустити, що Закон про іноземних ворогів надає Президенту повноваження висилати Позивачів, в ньому нічого не сказано про обмеження щодо країн, в які їх можна або потрібно висилати. Як зазначив суд у справі Huisha–Huisha, FARRA говорить: він диктує процедуру, яка повинна відбутися, перш ніж особи можуть бути вислані до місць, де вони побоюються катувань. Оскільки обидва закони можна тлумачити, суд повинен це зробити, і захист FARRA, ймовірно, буде доступний особам, висланим відповідно до цього закону.

Позивачі стверджують, що вони ніколи не отримували можливості звернутися за захистом відповідно до Convention against Torture від депортації до Сальвадору. Замість цього вони стверджують, що коли Уряд завантажив їх на літаки вранці 15 березня, їм не тільки не дали можливості звернутися за захистом відповідно до Convention against Torture, але й не повідомили, куди їх везуть. Без такої інформації, навіть якби їм надали можливість подати заяву про катування, вони не змогли б зробити це ефективно. Докази на цей момент свідчать про ймовірність потенційних катувань у разі вивезення Позивачів до Сальвадору і утримання їх там під вартою. Якщо Відповідачі намагатимуться вивезти Позивачів до Сальвадору, Convention against Torture може стати незалежною перешкодою для цього.

C. Непоправна шкода

Переконавшись у тому, що Позивачі, ймовірно, досягнуть успіху, Суд переходить до розгляду інших факторів, що визначають попереднє забезпечення позову. Непоправна шкода, безсумнівно, є «високим стандартом». Шкода «має бути як певною, так і великою», «фактичною, а не теоретичною», і «такою невідворотною, що існує чітка і наявна потреба у справедливому захисті». Вона також має бути «такою, що не підлягає виправленню», тобто «можливість отримання адекватної компенсації або інших засобів правового захисту в майбутньому є вагомою аргументацією проти позову про непоправну шкоду».

Позивачі легко відповідають цим критеріям, хоча Суд визнає, що саме по собі виселення не обов’язково вирішує проблему. У сальвадорських в’язницях депортовані, як повідомляється, «з великою ймовірністю можуть зіткнутися з негайною і навмисною шкодою, що загрожує їхньому життю, з боку державних суб’єктів». Уряд країни вихваляється тим, що ув’язнені в CECOT «ніколи не залишають»; дійсно, один експерт-декларант стверджує, що вона не знає жодного ув’язненого CECOT, який би вийшов на свободу.

Позивачі стверджують, що ув’язненим рідко дозволяють виходити зі своїх камер, вони не мають регулярного доступу до питної води та достатнього харчування, сплять стоячи через переповненість, а також утримуються в камерах, де сонячне світло не потрапляє до них цілими днями.

Зокрема, один із заявників CECOT стверджує, що «якби в’язниця досягла повної передбачуваної місткості, кожен ув’язнений мав би менше двох футів простору в загальних камерах, що становить менше половини простору, необхідного для транспортування великої рогатої худоби середнього розміру згідно з законодавством ЄС». З огляду на погані санітарні умови « є поширеними туберкульоз, грибкові інфекції, короста, важке недоїдання і хронічні проблеми з травленням ».

Окрім поганих умов утримання, сальвадорські ув’язнені, згідно з наданими свідченнями, часто піддаються побиттю та приниженню. Один ув’язнений стверджував, що «поліція била кийками новачків у в’язниці. Коли він заперечував, що є членом банди, його відправили до темної підвальної камери з 320 ув’язненими, де в’язничні наглядачі та інші ув’язнені били його щодня. Одного разу один з охоронців побив його так сильно, що зламав ребро». Троє раніше депортованих зі США повідомили, що їх били ногами в обличчя, шию, живіт і яєчка, а одному з них знадобилася «операція з приводу розриву підшлункової залози та селезінки». Один ув’язнений повідомив, що його змусили «стояти на колінах на землі голим і дивитися вниз упродовж 4-х годин перед воротами в’язниці». Цей же ув’язнений також розповів, що під час допиту охоронці змусили його сидіти в бочці з крижаною водою, а потім занурили його голову під воду, щоб він не міг дихати.

Один дослідник стверджує, що з березня 2022 року в сальвадорських в’язницях померло приблизно 375 ув’язнених. Хоча уряд Сальвадору стверджує, що всі смерті були природними, інші відповідають, що 75% з них «були насильницькими, ймовірно, насильницькими або з підозрою на кримінальний характер через поширені гематоми, спричинені побиттям, рани від гострих предметів і ознаки удушення на оглянутих трупах». Також повідомляється, що після вбивства ув’язненого охоронці «заносять тіло назад до камери і залишають його там, доки воно не почне смердіти». Зрозуміло, що ризик катувань, побиття і навіть смерті чітко і однозначно підтверджує висновок про непоправну шкоду.

D. Баланс справедливості та суспільний інтерес

Останніми факторами, які Суд розглядає разом, коли стороною є Уряд, є «баланс справедливості» та «суспільний інтерес».

Хоча Уряд, безумовно, зазнає шкоди, коли його накази про видворення блокуються, в даному випадку така шкода не переважає потреби Позивачів у попередньому забезпеченні позову. Від Уряду, нагадаємо, вимагається лише утриматися від видворення групи Позивачів з США виключно на підставі Прокламації; іншими словами, видворення на підставі інших законів дозволяється. Відповідачі не вказують на жодні конкретні проблеми, які можуть бути пов’язані з цим вузьким обмеженням, натомість посилаються на нечіткі зовнішньополітичні міркування та міркування національної безпеки. Цього недостатньо. Як приклади потенційної шкоди Відповідачі наводять лише важливість «запобігання в’їзду нелегальних іноземців» та потенційну «небезпеку» відповідних осіб. Ані те, ані інше не є предметом розгляду в даному випадку: накази не накладають жодних обмежень на затримання Урядом ймовірних членів Tren de Aragua на підставі оскаржуваного положення Прокламації, а також не вимагають звільнення з-під варти будь-якої особи – небезпечної чи іншої – з-під варти. Звичайно, існує «суспільний інтерес у швидкому виконанні наказів про видворення», але цей інтерес зменшується, коли, серед іншого, суспільству не загрожує особлива небезпека. Негромадяни, що входять до цієї групи, вже перебувають під вартою у Сполучених Штатах, а будь-який член Tren de Aragua вже підлягає депортації як член нелегальної міграційної організації, тому тимчасова відстрочка їхнього вислання не завдасть суспільству додаткової шкоди.

На противагу цьому, Позивачі – як ми щойно пояснили, – довели, що вони мають високу ймовірність зазнати значної шкоди, якщо Прокламація буде застосована до них. Крім того, існує значний суспільний інтерес у запобіганні помилковій депортації людей на підставі категорій, які вони не мають права оскаржувати. Громадськість також має значний інтерес у дотриманні Урядом закону.

Оскільки стверджувана Урядом шкода не переважає шкоду, якої зазнають заявники, Суд вважає, що баланс справедливості схиляється на користь заявників, і що попереднє забезпечення позову відповідає суспільним інтересам.

IV. ВИСНОВОК

З наведених вище причин Суд відхиляє клопотання Відповідачів про скасування наказу про накладення тимчасової заборони. Відповідна про це буде винесена сьогодні.

Джеймс Е. Боасберг, Голова Суду

Дата: 24 березня 2025 року

J.G.G., et al., Plaintiffs, v.  Donald J. Trump, et al., Defendants. United States District Court for the District of Columbia. U.S. District Judge James Boasberg. Civil Action No. 25-766 (JEB)