Pennsylvania v. Knox: Hate Song towards the Police

2 0

In this appeal by allowance, we address whether the First Amendment to the United States Constitution permits the imposition of criminal liability based on the publication of a rap-music video containing threatening lyrics directed to named law enforcement officers.

In April 2012, Pittsburgh Police Officer Michael Kosko initiated a routine traffic stop of a vehicle driven by Appellant. Appellant’s co-defendant, Rashee Beasley, was in the front passenger seat. While Officer Kosko was questioning Appellant, the latter sped away, ultimately crashing his vehicle. He and Beasley fled on foot but were quickly apprehended and placed under arrest. The police found fifteen stamp bags containing heroin and a large sum of cash on Appellant’s person, as well as a loaded, stolen firearm on the driver’s-side floor of the vehicle.

At the scene of the arrest, Appellant gave the police a false name. When Detective Daniel Zeltner, who was familiar with both Appellant and Beasley, arrived, he informed the officers that Appellant’s real name was Jamal Knox.

Based on these events, Appellant and Beasley were charged with a number of offenses. Officer Kosko and Detective Zeltner, both of Zone 5 of the Pittsburgh Police Department, were scheduled to testify against them in connection with the charges.

While the charges were pending, Appellant and Beasley wrote and recorded a rap song entitled, “F–k the Police,” which was put on video with still photos of Appellant and Beasley displayed in a montage. In the photos, the two are looking into the camera and motioning as if firing weapons. The video was uploaded to YouTube by a third party, and the YouTube link was placed on a publicly viewable Facebook page entitled “Beaz Mooga,” which the trial evidence strongly suggested belonged to Beasley.

The song’s lyrics express hatred toward the Pittsburgh police. As well, they contain descriptions of killing police informants and police officers. In this latter regard, the lyrics refer to Officer Kosko and Detective Zeltner by name. They suggest Appellant and Beasley know when those officers’ shifts end and that the crimes depicted in the song may occur in the officers’ homes (“where you sleep“).

The lyrics also contain a reference to Richard Poplawski, who several years earlier had strapped himself with weapons and murdered three Pittsburgh police officers (see Commonwealth v. Poplawski, 634 Pa. 517, 130 A.3d 697 (2015)).

Finally, the song includes background sounds of gunfire and police sirens.

In light of the present issue – whether the song communicated a “true threat” falling outside First Amendment protections – we reproduce the lyrics in full without alteration, although they include violent imagery and numerous expletives:

If y’all want beef we can beef.

Officer Aaron Spangler, also of Zone 5, discovered the video while monitoring the “Beaz Mooga” Facebook page. He alerted other police personnel, including Officer Kosko and Detective Zeltner, who watched the video. Thereafter, Appellant was again arrested and charged with, inter alia, two counts each of terroristic threats, and witness intimidation.

A consolidated bench trial on both sets of charges (as well as a third set of charges which is not presently relevant) ensued at which the Commonwealth introduced the video into evidence without objection and played it for the court.

Officer Spangler testified that he had spent time interacting with individuals in the relevant neighborhood and had learned some of their street slang. He indicated that “busting heavy” means to shoot many rounds; a “tec” is a TEC-9, a semiautomatic pistol which holds a large-capacity magazine; to “spit with a tec” means to shoot with a TEC-9; a “cop killa” is a type of bullet that can pierce armored vests; and “strapped nasty” means carrying multiple weapons.

With regard to the lyric, “Hello Breezos got you watching my moves,” Officer Spangler explained that Hello Breezos was the title of an earlier rap song by Appellant and Beasley, and that a “breezo” is a “brick” of heroin consisting of 50 stamp bags.

In terms of the song’s effects, Officer Kosko testified that when he heard it, he was “shocked” and it made him “nervous.” He cited it as one of the reasons he decided  to leave the Pittsburgh police force and relocate.

For his part, Detective Zeltner stated he found the video “very upsetting,” and that it made him concerned for his safety as well as that of his family and fellow officers. He explained that extra personnel had to be assigned to Zone 5 to deal with “the threat.” As well, the detective was given time off and a security detail.

By the conclusion of the trial, it became clear that the rap song was the sole basis on which the Commonwealth sought convictions for witness intimidation and terroristic threats. In his summation, therefore, Appellant argued that the song was protected speech, and hence, any conviction based on it would violate his First Amendment rights.

The trial court rejected this argument and found him guilty on both counts of witness intimidation and terroristic threats. In reaching its verdict on the witness intimidation counts, the court found beyond a reasonable doubt that Appellant and Beasley specifically intended to intimidate the officers so as to obstruct the administration of criminal justice, and that they did so in collaboration with one another. The court also found Appellant guilty of, inter alia, possessing with intent to deliver a controlled substance.

In his Rule 1925(b) statement, Appellant renewed his contention that the video was constitutionally protected speech, and also claimed there was insufficient evidence that he had the requisite mens rea to commit terroristic threats and witness intimidation, as he was allegedly unaware the video would be posted online. The trial court rejected these claims. As to the First Amendment issue, the court held the song amounted to a “true threat directed to the victims”; as such, the court concluded it was not protected speech.

The Superior Court affirmed in a memorandum opinion. Addressing the mens rea claim first, the court explained that the Commonwealth was required to establish that Appellant acted at least knowingly with respect to each element of each offense.

Based on trial evidence suggesting a prior course of conduct in which Appellant and Beasley made rap videos which Beasley would then publish online, the Superior Court concluded there was sufficient evidence to support a finding that Appellant was aware that the video in question would be posted to a publicly viewable Internet site and seen by the police.

The Superior Court next rejected Appellant’s First Amendment claim, albeit on different grounds than the trial court. The intermediate court characterized Appellant’s argument solely as a contention that the video was inadmissible at trial due to its purportedly protected status under the First Amendment. Any such argument was waived, the court explained, as Appellant had not lodged a contemporaneous objection when the video was admitted. Notably, the Superior Court did not evaluate whether the song comprised protected speech. Appellant petitioned for further review, raising the same two issues. We denied the petition in relation to the sufficiency challenge, but granted review limited to the issue of whether the rap video “constitutes protected free speech or a true threat punishable by criminal sanction.”  As the question of whether a statement constitutes a true threat is circumstance-dependent, Appellant raises a mixed question of fact and law. Thus, we defer to the trial court’s fact findings which are supported by competent evidence and resolve any legal questions, such as the scope of the true-threat doctrine, de novo. In conducting our review, we independently examine the whole record.

Appellant denies he intended to threaten the police. His assertion in this regard has two conceptually distinct facets, which at times he intermixes. The first relates to whether the evidence adequately demonstrated that Appellant intended for the video to be uploaded to the Internet and viewed by the police. The second involves a contention that the song was merely artistic in nature and was never meant to be interpreted literally. In this latter regard, Appellant states that he considers himself a poet, musician, and entertainer. Rap music serves as his vehicle for self-expression, self-realization, economic gain, inspiring pride and respect from … peers, and speaking on public issues including police violence, on behalf of himself and others.

Appellant is supported by several amici who make similar observations. The ACLU of Pennsylvania argues that artistic expression “has the power to shock,” and this is particularly true with rap, which is sometimes “saturated with outrageous boasts and violent metaphors.”

The Defender Association of Philadelphia questions whether the trial court’s interpretation of street language in the rap video as conveying a literal threat was methodologically sound. The Association advocates that the video should not have been seen as “autobiography,” but as “art, poetry, and fantasy” addressing social issues. The Association adds that Appellant’s status as a semi-professional rap artist with a distinct rap persona (“Mayhem Mal“) should have been taken into account as a contextual factor suggesting Appellant did not intend to communicate an actual threat.

The Thomas Jefferson Center for the Protection of Free Expression and the Marion B. Brechner First Amendment Project, in a joint brief, echo many of these same points. They add that violent depictions receive First Amendment protection in other media such as films and video games and argue the same protection should extend to rap music as a medium for the expression of ideas.

With respect to Appellant’s challenge to the sufficiency of the evidence to show he intended to publish the video to the Internet or convey it to the police, we note that Appellant raised the same issue as a distinct basis for relief in his petition for allowance of appeal, and the issue was not selected for review. As such, it is not before this Court. Therefore, any proofs along these lines are only relevant insofar as they shed light on contextual factors tending to demonstrate whether the video amounted to a true threat under the circumstances. To answer that question, we initially review the First Amendment’s true-threat doctrine as it has developed.

The First Amendment prohibits Congress from abridging the freedom of speech. This prohibition applies to the States through the Fourteenth Amendment. The “heart” of the First Amendment “has been described as the ‘ineluctable relationship between the free flow of information and a self-governing people.’

Hence, First Amendment freedoms apply broadly to different types of expression, including art, poetry, film, and music. Such freedoms apply equally to cultured, intellectual expressions and to crude, offensive, or tawdry ones.’

In light of the above, the government generally lacks the authority to restrict expression based on its message, topic, ideas, or content. This means the state may not proscribe speech due to its own disagreement with the ideas expressed, or because those ideas are unpopular in society. (“If there is a bedrock principle underlying the First Amendment, it is that the government may not prohibit the expression of an idea simply because society finds the idea itself offensive or disagreeable.”).

Nevertheless, expressive rights are “not absolute.” The Constitution tolerates content-based speech restrictions in certain limited areas when that speech is “of such slight social value as a step to truth that any benefit that may be derived from [it] is clearly outweighed by the social interest in order and morality.”

Accordingly, J.S. recognized that “certain types of speech can be regulated if they are likely to inflict unacceptable harm,” and listed several examples.

Of particular relevance to this case, speech which threatens unlawful violence can subject the speaker to criminal sanction (the government may criminalize “true threats” but not mere political hyperbole. Threats of violence fall outside the First Amendment’s protective scope because of the need to “protect individuals from the fear of violence, from the disruption that fear engenders, and from the possibility that the threatened violence will occur.”

The true-threat doctrine has its genesis in the Watts case. In that matter, Watts was attending a discussion group in Washington, D.C., during the Vietnam War when the military draft was in effect. After someone suggested young people become more educated before expressing their views, Watts responded:

They always holler at us to get an education. And now I have already received my draft classification as 1-A and I have got to report for my physical this Monday coming. I am not going. If they ever make me carry a rifle the first man, I want to get in my sights is L.B.J.

Watts was convicted under a federal statute making it a crime to threaten the President. The Supreme Court found the statute facially valid in light of the “overwhelming” interest in protecting the President’s safety and allowing him to perform his duties unhampered by threats of violence. Nevertheless, the Court concluded that Watts’ conviction could only be upheld if his words conveyed an actual threat as opposed to political hyperbole. Considering the full context of the statement – it was uttered during a political debate which often involves inexact and abusive language, the alleged threat was conditioned on an event Watts vowed would never occur (his induction into the military), and the audience reacted by laughing – the Court determined that the statement could only reasonably be interpreted as an expression of political dissent and not a true threat. Thus, the Court overturned Watts’ conviction.

In the years following Watts, a number of courts assessed whether a speaker’s words constituted a true threat by looking to similar contextual circumstances. courts used an objective standard rather than evaluating the speaker’s subjective intent. Various objective tests emerged, some focusing on how a reasonable listener would construe the speech in context, and others asking what kind of reaction a reasonable speaker would foresee on the part of the actual listener or a hypothetical reasonable listener.

The Supreme Court next addressed the true-threat concept in Virginia v. Black, 538 U.S. 343, 123 S. Ct. 1536 (2003). In that matter, the Court reviewed a Virginia statute which made it unlawful to burn a cross in public or on another’s property with the intent to intimidate any person or group. Importantly, the enactment also included a statutory presumption making the burning of a cross “prima facie evidence of an intent to intimidate a person or group of persons.”

A majority of Justices found the statutory presumption constitutionally problematic. In a portion of her lead opinion representing the views of four jurists, Justice O’Connor explained that such a presumption could allow the state to criminalize constitutionally-protected cross burnings such as those intended only as statements of  ideology or group solidarity, those intended to anger but not intimidate, or those undertaken in a dramatic performance. In a non-joining responsive opinion, Justice Souter, joined by two other Justices, articulated similar views, stating, “the symbolic act of burning a cross, without more, is consistent with both intent to intimidate and intent to make an ideological statement free of any aim to threaten.” His concern was that, in close cases with conflicting evidence as to the cross-burner’s intent, the statutory presumption might sway a factfinder to convict – which in turn could risk converting the statute into a means of suppressing ideas.

In the post-Black timeframe, courts have disagreed over whether the speaker’s subjective intent to intimidate is relevant in a true-threat analysis. Some have continued to use an objective, reasonable-person standard. These courts interpret Black’s intent requirement as applying to the act of transmitting the communication. In their view, an objective standard remains appropriate for judging whether the speech, taken in its full context, embodies a serious expression of an intent to commit unlawful violence. They reason from the premise that the First Amendment traditionally lifts its protections based on the injury inflicted rather than the speaker’s guilty mind.

Other courts have read Black as implying that the First Amendment only allows the government to penalize threatening speech uttered with the highest level of scienter, namely, a specific intent to intimidate or terrorize.

Still others have charted something of a middle course, suggesting that “an entirely objective definition [of a true threat] is no longer tenable” after Black, while reserving judgment on whether the standard should be subjective only, or a subjective objective combination pursuant to which a statement “must objectively be a threat and subjectively be intended as such.”

As we read Black, an objective, reasonable-listener standard such as that used in J.S. is no longer viable for purposes of a criminal prosecution pursuant to a general anti-threat enactment. It seems to us that the seven members of the Black Court whose views were represented by Justice O’Connor’s plurality opinion and Justice

Souter’s responsive opinion believed the First Amendment necessitates an inquiry into the speaker’s mental state (Elonis v. United States, U.S. – 135 S. Ct. 2001 (2015), holding that, under longstanding common-law principles, a federal anti-threat statute which does not contain an express scienter requirement implicitly requires proof of a mens rea level above negligence).

Our conclusion in this regard stems from the fact that these Justices viewed the Virginia statute’s presumption as raising substantial First Amendment difficulties. In criticizing that aspect of the law, their focus seems to have been on values and concerns associated with the First Amendment: the social undesirability of suppressing ideas, punishing points of view, or criminalizing statements of solidarity or ideology. Construing the Court’s discussion of the speaker’s intent as pertaining solely to the act of transmitting the speech appears difficult to harmonize with the assertion that “[intimidation in the constitutionally prescribable sense of the word is a type of true threat, where a speaker directs a threat to a person or group of persons with the intent of placing the victim in fear of bodily harm or death.”

To summarize, then, the two facets of Black which are most relevant to this dispute are as follows.

First, the Constitution allows states to criminalize threatening speech which is specifically intended to terrorize or intimidate. Second, in evaluating whether the speaker acted with an intent to terrorize or intimidate, evidentiary weight should be given to contextual circumstances such as those referenced in Watts. With these principles in mind, we apply our appellate standard of review as articulated above in light of the evidence adduced at trial and the common pleas court’s factual findings.

As recounted above, the trial court convicted Appellant of two distinct crimes, terroristic threats and witness intimidation. As to both offenses, the court found beyond a reasonable doubt that Appellant acted with a subjective intent to terrorize or intimidate the officers in question. For purposes of terroristic threats, this follows from fact that such intent is an element of the offense.

With regard to witness intimidation, the trial court placed on the record its particularized finding that Appellant acted with such intent. Under Black, these findings, if supported by competent evidence, are sufficient to place the rap song within the true-threat category. Thus, we consider the content and full context of what the song communicated.

We first review the content of the speech itself, beginning with the lyrics. They do not merely address grievances about police-community relations or generalized animosity toward the police. They do not include political, social, or academic commentary, nor are they facially satirical or ironic. Rather, they primarily portray violence toward the police, ostensibly due to the officers’ interference with Appellants’ activities. In this regard, they include unambiguous threats with statements such as, “Let’s kill these cops cuz they don’t do us no good” and “that whole department can get it.” They reference “soldiers” that will “f–k over” the police, a plan to make false emergency calls and “bust heavy metal” toward the officers who respond to the call, and a desire to “jam this rusty knife all in the officer’s guts.”

The lyrics also appear to express a consciousness that they step beyond the realm of fantasy or fiction in that they indicate Appellant was advised by one of his elders “not to put this on CD,” but he is ignoring such advice so that the whole city will “believe” him. Similarly, Appellant vows that the activities described will be “real” once a certain named individual returns from military service.

These aspects of the song tend to detract from any claim that Appellant’s words were only meant to be understood as an artistic expression of frustration. Most notably along these lines, Appellant mentions Detective Zeltner and Officer Kosko by name, stating that the lyrics are “for” them. Appellant proceeds to describe in graphic terms how he intends to kill those officers. In this way, the lyrics are both threatening and highly personalized to the victims.

Such personalization occurs, not only through use the officers’ names, but via other facets of the lyrics. They reference Appellant’s purported knowledge of when the officers’ shifts end and, in light of such knowledge, that Appellant will “f–k up where you sleep.”

Additionally, the threats are directed at the officers based on the complaint, tied to interactions which had recently taken place between them and Appellant, that the police had been “knockin’ my riches” – as Officer Kosko did by confiscating cash from Appellant upon his arrest – and vowing that the police “won’t keep” doing so. Along these same lines, they refer to the police having “taken money away from” Beasley “and all my s–t away from me.” Such harm to Appellant’s personal wealth, and the officers’ interference with his drug-selling activities, together with the upcoming criminal proceedings at which the latter were scheduled to testify against Appellant, are stated in the lyrics to provide the primary motivation for Appellant’s desire to exact violent retribution.

Finally, the lyrics suggest a knowledge of the identity of the officers’ confidential informants and a plan to murder at least one such informant with a Glock.

The words themselves are not the only component of Appellant’s expressive conduct which tends to make the song threatening. The soundtrack includes bull horns, police sirens, and machine-gun fire ringing out over the words, “bustin’ heavy metal.”

Pursuant to Watts and J.S., we also consider contextual factors in assessing whether the speech conveys a serious expression of an intent to inflict harm. These factors include such items as whether the threat was conditional, whether it was communicated directly to the victim, whether the victim had reason to believe the speaker had a propensity to engage in violence, and how the listeners reacted to the speech.

Here, unlike in Watts, the threats are mostly unconditional. As noted, moreover, Officer Spangler immediately notified other police personnel, reflecting that he did not see it as mere satire or social commentary. The victims developed substantial concern for their safety and took measures – such as separating from the police force earlier than planned, moving to a new residence, or obtaining a security detail – to avoid becoming victims of violence. Also, the police department allocated additional resources to Zone 5 to prevent the threatened violence from occurring.

Separately, although the song was not communicated directly to the police and a third party uploaded it to YouTube, this factor does not negate an intent on Appellant’s part that the song be heard by the officers. As the Superior Court observed, Appellant’s and Beasley’s prior course of conduct suggested they either intended for the song to be published or knew publication was inevitable. Further, after the song was uploaded to YouTube, it was linked to the “Beaz Mooga” Facebook page. Unlike in J.S., there was no suggestion the song was merely in jest or that it should not be conveyed to the police. For its part, the trial court, which heard all the testimony first-hand, found that Appellant intended for it eventually to reach the officers.

As for whether the officers had reason to believe Appellant might engage in violence, it is relevant that they were aware a loaded firearm had been found near Appellant’s feet in the automobile he was driving. Although Appellant was ultimately acquitted of the firearm charges stemming from the weapon’s presence in the car, the video was posted to the Internet and seen by the officers well before the trial occurred.

We acknowledge that, as Appellant and his amici argue, rap music often contains violent imagery that is not necessarily meant to represent an intention on the singer’s part to carry through with the actions described. This follows from the fact that music is a form of art and “artists frequently adopt mythical or real-life characters as alter egos or fictional personas.” We do not overlook the unique history and social environment from which rap arose, the fact that rap artists (like many other artists) may adopt a stage persona that is distinct from who they are as an individual, or the fact that musical works of various types may include violent references, fictitious or fanciful descriptions of criminal conduct, boasting, exaggeration, and expressions of hatred, bitterness, or a desire for revenge. In many instances, lyrics along such lines cannot reasonably be understood as a sincere expression of the singer’s intent to engage in real-world violence.

With that said, the rap song here is of a different nature and quality, as detailed above. Even if we accept, arguendo, that most “gangsta rap” works solely constitute “art, poetry, and fantasy,” the content and surrounding circumstances of the song in issue do not demonstrate an adherence to the distinction between singer and stage persona sufficient to ameliorate its threatening nature. Although some attributes of the song arguably reflect the difference – such as the use of Appellant’s stage name “Mayhem Mal,” references to an apparently fanciful “ghetto superstar committee,” and sophisticated production effects – these features are contradicted by the many factors already discussed tending to suggest the singers are in earnest. Most saliently, the calling out by name of two officers involved in Appellant’s criminal cases who were scheduled to testify against him, and the clear expression repeated in various ways that these officers are being selectively targeted in response to prior interactions with Appellant, stand in conflict with the contention that the song was meant to be understood as fiction.

All of this leads us to conclude that the trial court’s finding as to Appellant’s intent was supported by competent evidence.

More generally, if this Court were to rule that Appellant’s decision to use a stage persona and couch his threatening speech as “gangsta rap” categorically prevented the  song from being construed as an expression of a genuine intent to inflict harm, we  would in effect be interpreting the Constitution to provide blanket protection for threats, however severe, so long as they are expressed within that musical style. We are not aware of any First Amendment doctrine that insulates an entire genre of communication from a legislative determination that certain types of harms should be regulated in the interest of public safety, health, and welfare. Pennsylvania’s legislative body has made such a policy judgment by enacting statutes which prohibit the making of terroristic threats and the intimidation of witnesses, and for the reasons given Appellant cannot prevail on his claim that his convictions under those provisions offend the First Amendment.

The order of the Superior Court is affirmed.

Commonwealth of Pennsylvania, Appellee v. Jamal Knox, Appellant. J-83-2017. Supreme Court of Pennsylvania, Western District. Appeal from the Order of the Superior Court. Argued November 28, 2017. Decided August 21, 2018

***************************************************************

Commonwealth of Pennsylvania v. Knox: Пісня ворожнечі щодо поліції

У цій апеляції ми розглядаємо питання про те, чи допускає Перша поправка до Конституції США притягнення до кримінальної відповідальності на підставі публікації реп-відео, що містить погрозливі слова на адресу конкретних співробітників правоохоронних органів.

У квітні 2012 року офіцер поліції Пітсбурга Майкл Косько ініціював рутинну зупинку транспортного засобу, яким керував заявник. Співвідповідач Апелянта, Раші Біслі, перебував на передньому пасажирському сидінні. Поки офіцер допитував Апелянта, останній різко збільшив швидкість, в результаті чого розбив свій автомобіль. Він та Біслі почали втікати пішки, але були швидко затримані та поміщені під арешт. Поліція знайшла п’ятнадцять поштових пакетів з героїном та велику суму готівки у заявника, а також заряджену викрадену вогнепальну зброю на дверцятах автомобіля з боку водія.

На місці затримання Апелянт назвав поліції вигадане ім’я. Коли прибув детектив Деніел Зельтнер, який був знайомий і з Апелянтом, і з Біслі, він повідомив офіцерам, що справжнє ім’я Апелянта – Джамал Нокс.

На підставі цих подій Апелянт і Біслі були звинувачені в ряді злочинів. Офіцер Косько і детектив Зельтнер, обидва з 5-го відділу поліції Пітсбурга, повинні були дати свідчення проти них у зв’язку з цими звинуваченнями.

Поки звинувачення очікували на розгляд, Апелянт і Біслі написали і записали реп-пісню під назвою «F–k the Police», яка була знята на відео зі змонтованими фотографіями Апелянта і Біслі. На фотографіях вони дивляться в камеру і рухаються так, ніби розряджають зброю. Відео було завантажено на YouTube третьою особою, а посилання на нього було розміщено на загальнодоступній сторінці у соціальній мережі Facebook під назвою «Beaz Mooga», яка, як переконливо свідчать судові докази, належала Біслі.

Слова пісні виражають ненависть до поліції Пітсбурга. Крім того, вони містять описи вбивств поліцейських інформаторів та офіцерів поліції. У зв’язку з цим у тексті поіменно згадуються офіцер Косько та детектив Зельтнер. Вони припускають, що Апелянт і Біслі знають, коли закінчуються зміни цих офіцерів, і що злочини, описані в пісні, можуть відбуватися в будинках офіцерів («там, де ви спите»).

У тексті пісні також міститься згадка про Річарда Поплавського, який кількома роками раніше захистився бронежилетом та вбив трьох офіцерів поліції Пітсбурга (Commonwealth v. Poplawski, 634 Pa. 517, 130 A.3d 697 (2015)).

Нарешті, пісня містить фонові звуки пострілів і поліцейських сирен.

У світлі цього питання – чи містить пісня «реальну загрозу», що не підпадає під захист Першої поправки – ми відтворюємо текст пісні повністю без змін, хоча він містить образи насильства та численні ненормативну лексику:

Офіцер Аарон Спенглер, також із Зони 5, виявив відео під час моніторингу сторінки «Beaz Mooga» у Facebook. Він попередив інших співробітників поліції, в тому числі офіцера Косько і детектива Зельтнера, які переглянули відео. Після цього заявника знову заарештували і звинуватили, зокрема, за двома пунктами звинувачення у терористичних погрозах і залякуванні свідків.

Відбувся об’єднаний судовий процес за обома пунктами обвинувачення (а також за третім пунктом обвинувачення, який наразі не є актуальним), під час якого Співдружність без заперечень представила відео як доказ та продемонструвала його суду.

Офіцер Спенглер показав, що він провів певний час, спілкуючись з людьми у відповідному районі, і вивчив деякі з їхніх вуличних жаргонів. Він зазначив, що «busting heavy» означає стріляти багато разів; «tec» – це TEC-9, напівавтоматичний пістолет з магазином великої місткості; «spit with a tec» означає стріляти з TEC-9; «cop killer» – це тип кулі, яка може пробити бронежилет; і «strapped nasty» означає носити кілька одиниць зброї.

Щодо тексту пісні «Hello Breezos got you watching my moves», офіцер Спенглер пояснив, що «Hello Breezos» – це назва більш ранньої реп-пісні апелянта та Біслі, а «breezo» – це «цеглинка» героїну, що складається з 50 пакетиків з маркою.

Щодо впливу пісні, офіцер Косько засвідчив, що коли він почув її, то був «шокований» і вона змусила його «нервувати». Він назвав це однією з причин, чому вирішив звільнитися з поліції Пітсбурга і переїхати.

Детектив Зельтнер, зі свого боку, заявив, що відео «дуже засмутило» його і змусило занепокоїтися за свою безпеку, а також за безпеку своєї сім’ї та колег по службі. Він пояснив, що для боротьби з «загрозою» до Зони №5 було призначено додатковий персонал. Крім того, детективу було надано відгул та охорону.

На момент завершення судового розгляду стало зрозуміло, що реп-пісня була єдиною підставою, на якій Співдружність домагалася засудження за залякування свідків і терористичні погрози. У своєму резюме апелянт стверджував, що пісня є захищеним висловлюванням, а отже, будь-яке засудження, засноване на ній, порушуватиме його права, передбачені Першою поправкою до Конституції.

Суд першої інстанції відхилив цей аргумент і визнав його винним за обома пунктами обвинувачення – залякування свідків і терористичні погрози. При винесенні вироку за пунктом про залякування свідків суд встановив поза розумним сумнівом, що Апелянт і Бізлі спеціально мали намір залякати співробітників правоохоронних органів з метою перешкоджання здійсненню кримінального правосуддя, і що вони робили це у співпраці один з одним. Суд також визнав Апелянта винним, серед іншого, у зберіганні з метою передачі контрольованої речовини.

Апелянт повторив своє твердження про те, що відео було висловлюванням, захищеним Конституцією, а також стверджував, що не було достатніх доказів того, що він мав необхідний умисел для здійснення терористичних погроз та залякування свідків, оскільки він нібито не знав, що відео буде розміщено в Інтернеті. Суд першої інстанції відхилив ці вимоги. Що стосується Першої поправки, то суд постановив, що пісня становила «справжню погрозу, спрямовану проти жертв»; таким чином, суд дійшов висновку, що вона не є захищеним.

Вищий суд підтвердив це у своєму меморандумі. Розглядаючи вимогу щодо наявності умислу, суд пояснив, що сторона обвинувачення повинна була довести, що Апелянт діяв принаймні свідомо щодо кожного елементу кожного правопорушення.

На підставі судових доказів, що свідчать про попередню поведінку Апелянта і Біслі, в ході якої Апелянт і Біслі знімали реп-відео, яке Біслі потім публікував в Інтернеті, Вищий суд дійшов висновку про наявність достатніх доказів на підтримку висновку про те, що Апелянт знав про те, що відео буде розміщено на загальнодоступному інтернет-мережі і побачить поліція.

Вищий суд відхилив позов Апелянта за Першою поправкою, хоча й на інших підставах, ніж суд першої інстанції. Суд проміжної інстанції охарактеризував аргумент заявника Апелянта виключно як твердження про те, що відео було неприйнятним у судовому процесі через його нібито захищений статус відповідно до Першої поправки. Суд пояснив, що будь-який такий аргумент був відхилений, оскільки Апелянт не подав одночасного заперечення, коли відео було долучено до справи. Примітно, що Вищий суд не оцінював, чи містила пісня захищене висловлювання. Апелянт подав клопотання про подальший перегляд справи, порушивши ті ж самі два питання. Ми відхилили клопотання щодо достатності, але надали дозвіл на перегляд, обмежившись питанням про те, чи є реп-відео «захищеним свободою слова або реальною погрозою, що карається кримінальним покаранням». Оскільки питання про те, чи є висловлювання реальною погрозою, залежить від обставин, Апелянт піднімає змішане питання факту і права. Таким чином, ми посилаємося на висновки суду першої інстанції, які підтверджені компетентними доказами, і вирішуємо будь-які юридичні питання, такі як сфера застосування доктрини реальної загрози, de novo. Проводячи наш перегляд, ми незалежно вивчаємо всі матеріали справи.

Апелянт заперечує, що мав намір погрожувати поліції. Його твердження з цього приводу має два концептуально різних аспекти, які іноді змішуються. Перший стосується того, чи докази належним чином демонструють, що заявник мав намір завантажити відео в Інтернет та переглянути його працівниками поліції. Друга стосується твердження про те, що пісня мала суто художній характер та ніколи не призначалася для буквального тлумачення. У зв’язку з цим заявник стверджує, що вважає себе поетом, музикантом і артистом. Реп-музика слугує йому засобом самовираження, самореалізації, отримання економічної вигоди, викликає гордість і повагу з боку однолітків, а також дозволяє висловлюватися з суспільних питань, включаючи насильство з боку поліції, від свого імені та від імені інших осіб.

Апелянта підтримують кілька осіб, які висловлюють аналогічні зауваження.

The American Civil Liberties Union штату Пенсильванія стверджує, що художнє вираження «має здатність шокувати», і це особливо стосується репу, який іноді «просякнутий обурливими вихваляннями і насильницькими метафорами».

The Defender Association of Philadelphia ставить під сумнів методологічну обґрунтованість інтерпретації судом першої інстанції вуличної мови у реп-відео як такої, що містить буквальну погрозу. Асоціація стверджує, що відео слід було розглядати не як «автобіографію», а як «мистецтво, поезію та фантазію», що звертається до соціальних проблем. Асоціація додає, що статус Апелянта як напівпрофесійного реп-виконавця з яскраво вираженим реп-персонажем («Mayhem Mal») мав бути врахований як контекстуальний фактор, що свідчить про те, що Апелянт не мав наміру передавати реальну загрозу.

The Thomas Jefferson Center for the Protection of Free Expression та the Marion B. Brechner First Amendment Project у спільній заяві повторюють багато з цих пунктів. Вони додають, що зображення насильства підпадають під захист Першої поправки в інших медіа, таких як фільми та відеоігри, і стверджують, що такий самий захист має поширюватися і на реп-музику як засіб вираження ідей.

Що стосується заперечення заявника щодо достатності доказів того, що він мав намір опублікувати відео в Інтернеті або передати його поліції, ми зазначаємо, що заявник піднімав це питання як окрему підставу для задоволення позову у своєму клопотанні про надання дозволу на апеляційне оскарження, і це питання не було обрано для розгляду. Як таке, воно не перебуває на розгляді цього Суду. Тому будь-які докази в цьому напрямку мають значення лише тією мірою, якою вони проливають світло на контекстуальні фактори, що мають тенденцію демонструвати, чи становило відео реальну загрозу за даних обставин. Щоб відповісти на це питання, ми спочатку розглянемо доктрину реальної загрози Першої поправки в тому вигляді, в якому вона розвивалася.

Перша поправка забороняє Конгресу обмежувати свободу слова. Ця заборона поширюється на штати через Чотирнадцяту поправку. «Серце» Першої поправки «було описано як «неминучий зв’язок між вільним потоком інформації та самоврядним народом».

Таким чином, свободи, передбачені Першою поправкою, широко застосовуються до різних видів самовираження, включаючи мистецтво, поезію, кіно і музику. Такі свободи однаково застосовуються як до культурних, інтелектуальних висловлювань, так і до «грубих, образливих чи вульгарних».

У світлі вищезазначеного, уряд, як правило, не має повноважень обмежувати свободу вираження поглядів на основі їхнього послання, теми, ідей чи змісту. Це означає, що держава не може заборонити висловлювання через власну незгоду з висловленими ідеями або через те, що ці ідеї непопулярні в суспільстві («Якщо існує фундаментальний принцип, що лежить в основі Першої поправки, то він полягає в тому, що уряд не може заборонити висловлення ідеї лише тому, що суспільство вважає саму ідею образливою або неприємною»).

Тим не менш, права на вираження поглядів «не є абсолютними». Конституція допускає обмеження свободи слова на основі змісту в певних обмежених сферах, коли таке мовлення «має настільки незначну соціальну цінність як крок до істини, що будь-яка вигода, яка може бути отримана від нього, явно переважає суспільний інтерес до порядку та моралі».

Відповідно, суддя визнав, що «певні види мовлення можуть регулюватися, якщо вони можуть завдати неприйнятної шкоди», і навів кілька прикладів.

Особливо актуальним для цього випадку є те, що мова, яка погрожує незаконним насильством, може призвести до кримінального покарання (уряд може криміналізувати «справжні погрози», але не просто політичну гіперболізацію). Погрози насильством виходять за межі сфери захисту Першої поправки через необхідність «захистити людей від страху насильства, від руйнування, яке породжує страх, і від можливості того, що загроза насильства реалізується у житті».

Доктрина реальної загрози бере свій початок у справі Watts. У справі Watts брав участь у дискусійній групі у Вашингтоні, округ Колумбія, під час війни у В’єтнамі, коли діяв призов до армії. Після того, як хтось запропонував молодим людям стати більш освіченими, перш ніж висловлювати свої погляди, Уоттс відповів: «Вони завжди кричать на нас, щоб ми здобували освіту. А тепер я вже отримав свій призовний номер 1-А і повинен з’явитися на медогляд цього понеділка. Я не піду. Якщо мене коли-небудь змусять носити гвинтівку, то першим, кого я хочу бачити на прицілі, буде Л.Б.Дж.».

Уоттса було засуджено за федеральним законом, згідно з яким погроза президенту є злочином. Верховний суд визнав закон дійсним з огляду на «переважну» зацікавленість у захисті безпеки президента і наданні йому можливості виконувати свої обов’язки без перешкод у вигляді погроз насильства. Тим не менш, Суд дійшов висновку, що засудження Уоттса може бути залишено в силі лише в тому випадку, якщо його слова містили реальну загрозу, а не були політичною гіперболою. Враховуючи повний контекст заяви – вона була виголошена під час політичних дебатів, які часто включають неточну та образливу лексику, передбачувана погроза була обумовлена подією, яка, як запевняв Уоттс, ніколи не відбудеться (його призов до армії), а аудиторія відреагувала на це сміхом – Суд визначив, що заяву можна обґрунтовано інтерпретувати лише як вираження політичної незгоди, а не як реальну погрозу. Таким чином, суд скасував засудження Уоттса.

У роки після справи Watts низка судів оцінювали, чи становили слова мовця реальну загрозу, зважаючи на схожі контекстуальні обставини. суди використовували об’єктивний стандарт, а не оцінювали суб’єктивні наміри мовця. З’явилися різні об’єктивні тести, деякі з яких зосереджувалися на тому, як розумний слухач витлумачив би промову в контексті, а інші запитували, яку реакцію розумний оратор передбачив би з боку фактичного слухача або гіпотетичного розумного слухача.

Наступний раз Верховний Суд звернувся до концепції реальної загрози у справі Virginia v. Black, 538 U.S. 343, 123 S. Ct. 1536 (2003). У цій справі Суд розглянув закон штату Вірджинія, який визнав незаконним спалення хреста в громадських місцях або на чужій власності з метою залякування будь-якої особи або групи осіб. Важливо, що закон також містив презумпцію, згідно з якою спалення хреста «prima facie свідчить про намір залякати особу або групу осіб».

Більшість суддів визнали цю презумпцію проблематичною з конституційної точки зору. У частині своєї головної думки, що представляє погляди чотирьох юристів, суддя О’Коннор пояснила, що така презумпція може дозволити державі криміналізувати захищені конституцією спалення хрестів, наприклад, ті, що мають на меті лише демонстрацію ідеології або групової солідарності, ті, що мають на меті розлютити, але не залякати, або ті, що здійснюються під час драматичної вистави. У своїй окремій думці суддя Соутер, до якої приєдналися ще двоє суддів, висловив схожі погляди, зазначивши, що «символічний акт спалення хреста, і не більше, відповідає як наміру залякати, так і наміру зробити ідеологічну заяву, вільну від будь-якої мети погрожувати». Він був стурбований тим, що у випадках, коли є переконливі докази наміру палія хреста, законна презумпція може схилити слідство до винесення обвинувального вироку, що, в свою чергу, може призвести до перетворення закону на засіб придушення ідеології.

У період після справи Black суди розійшлися в думках щодо того, чи є суб’єктивний намір мовця залякати важливим для аналізу реальної загрози. Деякі з них продовжують використовувати об’єктивний стандарт розумної людини. Ці суди інтерпретують вимогу Black щодо наміру як таку, що застосовується до акту передачі повідомлення. На їхню думку, об’єктивний стандарт залишається доречним для оцінки того, чи є висловлювання, взяте в повному контексті, серйозним вираженням наміру вчинити незаконне насильство. Вони міркують, виходячи з того, що Перша поправка традиційно скасовує захист, заснований на завданій шкоді, а не на свідомості мовця.

Інші суди тлумачили справу Black як таку, що передбачає, що Перша поправка дозволяє уряду карати лише за погрозливі висловлювання, виголошені з найвищим рівнем точності, а саме з конкретним наміром залякати або тероризувати.

Інші ж дотримуються середньої позиції, вважаючи, що «повністю об’єктивне визначення [справжньої погрози] більше не є прийнятним» після Блека, залишаючи за собою право вирішувати, чи має стандарт бути лише суб’єктивним, чи суб’єктивно-об’єктивною комбінацією, згідно з якою висловлювання «має об’єктивно бути погрозою та суб’єктивно мати намір бути такою».

Як ми читаємо справу Black, об’єктивний стандарт розумного слухача, такий як той, що використовується в справі J.S., більше не є життєздатним для цілей кримінального переслідування відповідно до загального закону про боротьбу із загрозою. Нам здається, що семеро членів Суду у справі Black, чиї погляди були представлені плюралістичною думкою судді О’Коннор та відповідною думкою судді Соутера, вважали, що Перша поправка вимагає дослідження психічного стану мовця (Elonis v. United States, U.S. – 135 S. Ct. 2001 (2015), в якому йдеться про те, що, згідно з давніми принципами загального права, федеральний закон про боротьбу з погрозами, який не містить прямої вимоги щодо науковості, неявно вимагає доведення наявності умислу, що виходить за рамки недбалості).

Наш висновок щодо цього випливає з того факту, що ці судді розглядали презумпцію закону штату Вірджинія як таку, що створює суттєві труднощі з Першою поправкою. Критикуючи цей аспект закону, вони, здається, зосередилися на цінностях і проблемах, пов’язаних з Першою поправкою: соціальна небажаність придушення ідей, покарання за точку зору або криміналізації висловлювань солідарності або ідеології. Тлумачення Судом наміру промовця як такого, що стосується виключно акту передачі промови, здається, важко узгоджується з твердженням, що «залякування в конституційно забороненому сенсі цього слова є різновидом справжньої погрози, коли промовець спрямовує погрозу особі або групі осіб з наміром викликати у жертви страх перед тілесними ушкодженнями або смертю».

Підсумовуючи, можна сказати, що два аспекти справи Black, які мають найбільше відношення до цієї суперечки, полягають у наступному.

По-перше, Конституція дозволяє штатам криміналізувати погрозливі висловлювання, які «спеціально спрямовані на терор або залякування». По-друге, при оцінці того, чи діяв оратор з наміром тероризувати або залякувати, доказову вагу слід надавати контекстуальним обставинам, таким як ті, що згадуються у справі Watts. Беручи до уваги ці принципи, ми застосовуємо наш апеляційний стандарт перегляду, сформульований вище, у світлі доказів, наданих під час судового розгляду, та фактичних висновків, зроблених судом загальної юрисдикції.

Як зазначалося вище, суд першої інстанції визнав заявника винним у скоєнні двох різних злочинів – терористичних погроз і залякування свідків. Щодо обох злочинів суд встановив поза розумним сумнівом, що Апелянт діяв із суб’єктивним наміром тероризувати або залякати відповідних посадових осіб. Для цілей терористичних погроз це випливає з того, що такий намір є елементом складу злочину.

Що стосується залякування свідків, то суд першої інстанції заніс до протоколу свої конкретні висновки про те, що Апелянт діяв з таким наміром. На думку Блека, ці висновки, якщо вони підкріплені компетентними доказами, є достатніми для того, щоб віднести реп-пісню до категорії реальної загрози. Таким чином, ми розглядаємо зміст і повний контекст того, що повідомлялося в пісні.

Перш за все, ми розглянемо зміст самої промови, починаючи зі слів. Вони не просто висловлюють невдоволення відносинами між поліцією та громадою або загальну ворожість до поліції. Вони не містять політичних, соціальних чи академічних коментарів, не є сатиричними чи іронічними. Скоріше, вони в основному зображують насильство по відношенню до поліції, нібито через втручання правоохоронців у діяльність заявників. У зв’язку з цим вони включають недвозначні погрози з такими заявами, як: «Давайте вб’ємо цих копів, тому що вони не роблять нам нічого доброго» і «Весь цей відділ може отримати». Вони згадують про «солдатів», які « f–k over» поліцію, про план фальшивих викликів і «хеві-метал» для поліцейських, які приїжджають на виклик, а також про бажання «встромити цей іржавий ніж прямо в кишки поліцейському».

Тексти пісень також виражають усвідомлення того, що вони виходять за межі фантастики чи вигадки, оскільки в них зазначається, що один зі старших порадив Апелянтові «не записувати це на компакт-диск», але він ігнорує цю пораду, щоб йому «повірило» все місто. Так само Апелянт клянеться, що описані дії будуть «справжніми», коли певна названа особа повернеться з військової служби.

Ці аспекти пісні, як правило, заперечують будь-яке твердження про те, що слова Апелянта слід розуміти лише як художнє вираження розчарування. Найбільш помітним у цьому контексті є те, що Апелянт згадує детектива Зельтнера та офіцера Косько на ім’я, стверджуючи, що текст пісні «для них». Далі Апелянт графічно описує, як він має намір вбити цих офіцерів. Таким чином, текст пісні є водночас погрозливим і дуже персоналізованим для жертв.

Така персоналізація відбувається не лише через використання імен працівників, але й через інші аспекти тексту. Вони посилаються на те, що заявник нібито знає, коли закінчуються зміни працівників, і, у світлі цього знання, заявник «засре там, де ви спите».

Крім того, погрози спрямовані на співробітників поліції на підставі скарги, пов’язаної із взаємодією, яка нещодавно відбулася між ними та заявником, про те, що поліція «відбирає мої багатства» – як це зробив співробітник Косько, отримавши готівку від заявника після його арешту – і пообіцявши, що поліція «не буде продовжувати» це робити. У цьому ж контексті вони посилаються на те, що поліція «забрала гроші у «Біслі» і все моє лайно у мене». Така шкода, завдана особистому майну заявника, та втручання працівників поліції в його діяльність з продажу наркотиків, а також майбутнє кримінальне провадження, на якому останній мав свідчити проти заявника, викладені в тексті пісні як основна мотивація для бажання заявника жорстоко помститися за це.

Нарешті, текст пісні свідчить про те, що Апелянт знає особи конфіденційних інформаторів і планує вбити принаймні одного з них з пістолета «Glock».

Самі слова – не єдиний компонент експресивної поведінки Апелянта, який надає пісні загрозливого характеру. Звукова доріжка включає бичачі роги, поліцейські сирени та кулеметні черги, що лунають над словами «bustin’ heavy metal».

Відповідно до Watts та J.S., ми також враховуємо контекстуальні фактори при оцінці того, чи передає мова серйозний вираз наміру заподіяти шкоду. Ці фактори включають такі пункти, як те, чи була погроза умовною, чи була вона повідомлена безпосередньо жертві, чи мала жертва підстави вважати, що оратор схильний до насильства, і як слухачі відреагували на промову.

Тут, на відміну від справи Watts, погрози здебільшого безумовні. Як зазначалося, крім того, офіцер Спенглер негайно повідомив про це інших співробітників поліції, зазначивши, що він не вважає це простою сатирою чи соціальним коментарем. Постраждалі почали серйозно турбуватися про свою безпеку і вжили заходів, таких як звільнення зі служби в поліції раніше, ніж планувалося, переїзд на нове місце проживання або отримання охорони, щоб не стати жертвами насильства. Крім того, департамент поліції виділив додаткові ресурси для Зони 5, щоб запобігти загрозі насильства.

Окремо слід зазначити, що хоча пісня не була передана безпосередньо поліції, а третя особа завантажила її на YouTube, цей фактор не заперечує наміру Апелянта зробити так, щоб пісню почули співробітники поліції. Як зазначив Вищий суд, попередня поведінка Апелянта та Біслі свідчить про те, що вони або хотіли, щоб пісня була опублікована, або знали, що публікація неминуча. Крім того, після того, як пісня була завантажена на YouTube, на неї було зроблено посилання на сторінку «Beaz Mooga» у Facebook. На відміну від справи J.S., не було жодних припущень, що пісня була жартівливою або що про неї не слід повідомляти в поліцію. Зі свого боку, суд першої інстанції, який заслухав усі свідчення з перших вуст, встановив, що Апелянт мав намір, щоб пісня зрештою потрапила до правоохоронців.

Що стосується того, чи мали правоохоронці підстави вважати, що Апелянт може вдатися до насильства, то важливо, що вони знали про те, що біля ніг Апелянта в автомобілі, яким він керував, було знайдено заряджену вогнепальну зброю. Хоча Апелянт був зрештою виправданий за звинуваченнями у вогнепальній зброї, що випливають з наявності зброї в автомобілі, відео було розміщено в Інтернеті, і його побачили правоохоронці задовго до судового розгляду справи.

Ми визнаємо, що, як стверджує Апелянт та його друзі, реп-музика часто містить образи насильства, які не обов’язково означають намір співака здійснити описані дії. Це випливає з того факту, що музика є формою мистецтва, і «митці часто беруть міфічних або реальних персонажів як альтер-его або фіктивні образи». Ми не випускаємо з уваги унікальну історію та соціальне середовище, в якому виник реп, той факт, що реп-виконавці (як і багато інших артистів) можуть приймати сценічний образ, відмінний від того, ким вони є насправді, або той факт, що музичні твори різних типів можуть містити посилання на насильство, фіктивні або вигадливі описи злочинної поведінки, хвастощі, перебільшення, вираження ненависті, гіркоти або бажання помститися. У багатьох випадках такі тексти не можна обґрунтовано сприймати як щире вираження наміру виконавця вчинити насильство в реальному світі.

З огляду на це, реп-пісня тут має іншу природу та якість, як було детально описано вище. Навіть якщо ми погодимося з тим, що більшість творів у стилі «gangsta rap» є виключно «мистецтвом, поезією та фантазією», зміст та обставини виконання пісні, про яку йдеться, не демонструють дотримання різниці між співаком та сценічним персонажем, достатньої для того, щоб пом’якшити її загрозливий характер. Хоча деякі атрибути пісні можуть свідчити про цю різницю – наприклад, використання сценічного псевдоніма Апелянта «Mayhem Mal», посилання на явно вигаданий «комітет суперзірок гетто» та складні виробничі ефекти – вказані ознаки суперечать багатьом уже розглянутим факторам, які свідчать про те, що співаки говорили про це серйозно. Найважливішим є те, що називання поіменно двох фігурантів кримінальних справ Апелянта, які мали свідчити проти нього, а також чіткий вираз, який повторюється різними способами, що ці фігуранти є вибірковою мішенню у відповідь на попередню взаємодію з Апелянтом, суперечить твердженню про те, що пісню мали сприймати як фікцію.

Все це дозволяє нам зробити висновок, що висновок суду першої інстанції щодо наміру Апелянта був підтверджений компетентними доказами.

У більш загальному сенсі, якщо Суд вирішить, що рішення Апелянта використовувати сценічний образ і замаскувати свою погрозливу промову під «gangsta rap» категорично перешкоджає тлумаченню пісні як вираження справжнього наміру заподіяти шкоду, ми фактично тлумачитимемо Конституцію як таку, що надає всеосяжний захист погрозам, якими б серйозними вони не були, якщо вони виражені в межах цього музичного стилю. Ми не знаємо жодної доктрини Першої поправки, яка б ізолювала цілий жанр комунікації від законодавчого визначення, що певні види шкоди повинні регулюватися в інтересах громадської безпеки, здоров’я та добробуту. Законодавчий орган штату Пенсильванія прийняв таке політичне рішення, ухваливши закони, які забороняють терористичні погрози та залякування свідків, і з наведених причин Апелянт не може довести, що його засудження за цими положеннями порушує Першу поправку.

Постанова Вищого суду залишена без змін.

Commonwealth of Pennsylvania, Appellee v. Jamal Knox, Appellant. J-83-2017. Supreme Court of Pennsylvania, Western District. Appeal from the Order of the Superior Court. Argued November 28, 2017. Decided August 21, 2018

About Post Author

yagunov

http://www.prisongang.info

Happy

0 0 %

Sad

0 0 %

Excited

0 0 %

Sleepy

0 0 %

Angry

0 0 %

Surprise

0 0 %